новых хлебов и развитие єкстенсивного скотоводства, словом, возобновится прежний характер связи крупного крестьянского хозяйства с рынком. В том же направлении пойдет и развертывание устойчивых хозяйств середняцкого типа. Что же касается левого крыла деревни (себ то незаможньої частини, Л. Б.), то, предоставленное самому себе, оно едва-ли найдет в себе силу к дальнейшему росту. Принимая же во внимание, что в ближайшем будущем едва-ли можно расчитывать на сколько нибудь крупное увеличениє спроса на избыточную рабочую силу маломощных хозяйств и на городском рынке труда, и со стороны развивающегося хозяйства крепкого крестьянства, следует, как будто, прийти к выводу, что перед маломощным крестьянством открывается более или менее продолжительный период полунатурального хозяйствования на небольших земельних участках с помощью инвентаря более сильных хозяйств, использование которого будет происходить на началах, близких к кабальным[1].
Отже про що ці свідки з радянської Кубані нам кажуть? Та про те, що «жадоба землі», яка прокинулася підчас революції майже у всіх, далі — голодування в містах і занепад, руйнація торгівлі й промисловости кинули силу людей до сільського господарства, на землю, яку розпарцельовано, поділено на дрібні шматки, аби задовольнити всіх, аби перевести принцип «уравнительного землепользования». Але самого бажання стати сільським господарем, самої «жадоби землі» ще замало, щоби зробитися справжнім хліборобом, самостійним господарем, бо земля є лише одним із елементів господарства; з нею зростається тільки господарство, забезпечене живим і мертвим інвентарем — робочою худобою й знаряддям, зокрема на Кубані — сільсько-господарськими машинами; нема чого вже казати про те, що сільське господарство, як і всяка инша професія, а може й більше як багато инших професій, вимагає працездатних, фізично дужих робітників і знання та попередньої довгої підтотовки. Надалі виживуть, будуть кріпнути й розвиватися попередні господарства крупні й середняцькі, що схоронили інвентар і мають досвід господарки; а в більшости своїй це суть господарства корінного населення, головно — козачі. Нові господарі, одержавши землю, або мають звертатися за інвентарем до дужчих господарств, але з боку цих останніх вони не знаходять охоти виходити їм на зустріч (бойкот), або ж примушені здавати свої наділи в оренду цим дужчим господарствам. Дійсно бачимо, що новосели досить широко почали практикувати наймання своїх пайків, себ то іногородні в значній частині здають землю на оренду козакам. Коли раніш козакам припадало наймати свої пайки чи частину пайків іногороднім, то там була принаймні ця підстава, що на козака покладався обов'язок справлятися власним коштом на військову службу; та довше служити; за це йому держава гарантувала землю; цього обов'язку тепер для іногородніх немає[2]. Ми не кажемо тут про
- ↑ А. А. Пономарев: «К характеристике расслоения северокавказской деревни». (Материалы). Издание Северно-кавказского Краевого статистического Управления, Ростов н./Д., 1925 г., стор. 62. Курсів скрізь мій, Л. Б.
- ↑ Останніми часами Радянська влада повертається до принципу обов'язкової справки козаків, наказуючи їм виходити на збори територіяльних війск (за царів це були лагерні збори) — на власних конях, у власному вбранню, з шаблею й кинжалом. Для іногородніх цієї вимоги не ставиться, хоч право на землю визнане їм однакове
