своїй більшости є Великоросами, в той час, як іногородні — переважно Українці; отже тут була національна відчуженність, яка більш загострювала відносини. Крім того, тут, очевидно, відограло свою ролю й більше маєткове нерівенство між козаками й іногородніми, бо на Чорноморря городовики прийшли раніш і встигли вже більш зжитися з козацтвом і економично окріпнути, майже дорівнюючися в цьому відношенню козакам, в той час як на Лінії й в Закубанню процес переселення був дуже інтенсивним саме за останні перед світовою війною роки.
Підчас революції 1917 р. й громадянської війни, принаймні в початковій стадії її, всі уряди й режими, які тільки і де тільки вони не виникали, були безсилі опанувати розшалілу стихію. В цей час, як свідчить, між иншим, кн. Евген Трубецкой, що побував на Московщині, на Великій Україні й на Кубані, і як це кожен з нас бачив на власні очі у своїй країні, народні маси з гнівом і призирством одкидали гасла праві, гасла старого режиму. Але не придатні були й гасла, ліві — республіканські, демократичні й соціялістичні. «При наличии стихийного влечення масс к большевизму, каже Трубецкой, эти лозунги удовлетворить не могли: они оказывались всего только ступенями, на которых народное движение даже не задерживалось»[1].
Отже большевики використали на Кубані цей стихійний потяг частини її населення до максімалістичних гасел, щоби, після своєї постійної методи, підбурити одну частину людности (іногородніх) проти другої (козаків і горців), вірно розраховуючи, що в цей спосіб вони міцно й надовго прив'яжуть до себе до своєї долі іногородніх, що будуть страшитися помсти збоку козаків і горців при зміні політичного режиму. Іногородні на цей гачок впіймалися, і тому на довгу, мабуть, низку років взаємовідносини поміж козаками й городовиками ускладнилися й до краю загострилися. Тягар або, вірніше мовити, прокляття невпорядкованого і ворожого спільного пожиття буде, певно, ще довго тяжити над країною. Хоч іногородні з 1920 р. і одержали козачу землю, але боротьба за землю на Кубані не припинилася й іногородні ще її досі не можуть почувати себе спокійними користувальниками відібраних насильно у козаків наділів, бо козацтво з нинішнім своїм земельним положенням псіхольогично ще не примирилося. Фактів, що потверджують цю непримиримість, можна було б навести силу зі сучасної радянської преси. не кажучи вже про приватні відомости. Приниживши одверту оружну боротьбу, козацтво перейшло до отстоювання своїх прав на землю иншими способами: упертим відмовленням приймати іногородніх, принаймні певні категорії їх, до складу земельних громад, відмовленням здавати в наєм іногороднім, що не мають інвентару, сільсько-господарські знаряддя й машини, орати за платню чи з мірки їхні наділи й ин., при чому тих козаків, що порушують цей мовчазно умовлений бойкот, хтось карає: їх б'ють і навіть підпалюють[2]. Суворий нинішній режим не дозволяє
- ↑ Див. «Архив Русской Революции», т. XVIII., стор. 150
- ↑ В «Рад. Станичникові», ч. 18.–1926 р. читаємо в кореспонденції зі станиці Полтавської: «не так давно кінчивсь землеустрій в ст. Полтавській. Росподілили землю між усіма громадянами, які охочі оброблять землю. Є й такі громадяне-хлібороби, що мають землю, та не мають коней. Більшість до безкінних належать так звані городовики… Вони оддають, більш з мірки, хліборобам середнякам цю землю,
