мією — для повалення радянських комісарів, що засіли у Москві; як що ж і згадують вони про події на Україні, в Грузії, на Кубані й инде, то лише в звязку з основною своєю темою, мимоходом, як про явища, що сприяли або, навпаки, що ставали на перешкоді до відбудування «єдиної й неділимої».
Ці країни з їх населенням і багацтвом були для них лише засобом до осягнення основної мети — завоювання влади над усіми частинами бувшої Росії.
Єдино з цієї точки погляду розцінюються ними події й населення цих країн, політичні установи, утворені цим населенням під час революції, і національні політичні діячі. Отже — тому годі шукати в цих писаннях, бодай приблизно, вірної характеристики подій і людей; годі шукати тут навіть правди у самих фактах; її тут або зовсім нема, або — дуже мало. Коли ж факти й передаються иноді більш-менш вірно, то зараз же йде тенденційне, перекручене їх освітлення й накидування ворожим їм течіям низькопробних і найогидливих мотивів і побудів. Це яскраво визначені два ворожих табори, яких в жадний спосіб між собою не примирити. В наклепах і оббріхуванні своїх супротивників ідеологи єдиної несходимої Росії вбачають спосіб продовжувати попередню боротьбу, знову започату по цілому національному фронту з 1917 року.
Особливо огидними ці прийоми показуються у тих з авторів, що вели перед у боротьбі; нині за всяку ціну вони бажають виправдати себе в своїх злочинах, виставити себе героями й «рицарями без страха и упрека», а всіх инших охаяти, опаскудити, закидати багном, не спиняючися перед явною брехнею. Це однаково стосується як до професорів (див. проф. К. Н. Соколов: «Правленіе генерала Деникина»), так і до генералів; особливо цією прикметою відзначається невдалий «витязь земли русской» ген. Деникин з його без кінця-краю довгими і нудними «Очерками русской смуты». Вже нема чого й казати про такого автора, як полк. Калинин, родом аж із Архангельська, що немало у свій час попрацював в ролі прокурора при військово-польових судах на Кавказі й на Дону, як нищитель большевиків, що попав після розгрому Деникина на еміграцію, потім покаявшися повернув «на родину» і тепер покутує свої гріхи випуском «Русской Вандеи», в якій чорною слиною бризкає на Кубань, на Кубанську Раду й її діячів. Правду казати, з цими всіми авторами нам нічого тут робити. Нема чого й часу на них марно витрачати. Иншими вони бути не можуть. Инакше писати вони не можуть. Це вони там убивали голову Кубанської Ради Мик. Рябовола, вішали дійсного представника народньої волі, члена Ради, священника Олексія Кулабухова, знеславили ідею народнього представництва своїм брутальним, ганебним нападом на Кубанську Раду 6. XI. 1919. р. І як що не власними руками вони це робили, то підбурювали, штовхали на це фактичних убийців і вішателів, плескали їм, не тямлючися від радости. Коли ж тут, за кордоном, їм не вільно цього робити, не вільно вішати й убивати, то й треба обмежуватися лише тим, щоби діскредитувати, обпльовувати Кубань і тих її діячів, що прагнули до створення вільної, самостійної Кубані. Отже тому вони пишуть і пишуть…
