поставилося з найрішучим опором. І для того зовсім не треба було бути кубанським козаком, не треба було мати «злочинців» — козачих проводирів, — що за всяку ціну ніби то воліли, як домислився наш «історик», зберігти свої нетрудові пайки. Для цього треба бути тільки людиною та зокрема, хліборобом. Нема жадного сумніву, що теж саме зробили би селяне кожного народу. Кожної країни. Це зробили би Полтавці, коли б, скажім, Черніговці почали «зазіхати», пасти очі на кращі, аніж у них, полтавські землі, та не тільки на селянські наділи, але й на панські, резервні для них маєтки; теж саме було б і в тому випадку, коли б малоземельні Полтавці, зі зброєю в руках і за допомогою оружної сили з большевицької Москви, пішли одрізувати для себе «лишки» у селян катеринославських, чи таврійських, чи херсонських.
Наш автор і сам не зовсім твердо стоїть на позиції відібрання у козаків землі для городовиків, але цей свій сумнів він містить не в тексті, а в примітці (стор. 86.), кажучи, що «звичайно, ні про яке формально законне право городовиків на козацьку землю не може бути й мови». Але, далі, базуючися на «природнім, неписанім праві на землю кожного хлібороба», автор пропонує, «визначивши певний час перебування на Кубані, всіх, хто цій вимозі задовольняв, зрівняти у всіх правах з козаками, цеб то признати і право на землю». А як же бути з останніми, з «незрівняними»? Та просто: «меншість, що опинилася б в стані чужинців, ні про які «права» говорити не могла б і великого значіння не мала б». Старовинне мудре правило: «divide et impera — розділяй і пануй!» А що ж тоді залишиться з «природнього, неписаного права на землю кожного хлібороба?» Виходить, що це право буде «природнім» тільки «новим козакам», а не кожному хліборобові. А коли безземельна «меншість» збільшиться, то через де-який час знову треба рівняти у правах на землю? Хитра механіка, що в решті решт могла б скінчитися тим, що на кожну душу на Кубані припадало би по ½, а то й по ¼ десятини, а Кубанщина ніколи не вийшла, б зі стану вічної колонії.
Якщо в душі прийшлого городовика, як стверджує це наш автор, «з вибухом революції прокинулася з непереможною силою невміруща хліборобська жадоба землі», і цією жадобою автор виправдує домагання іногородніх на половину «паляниці», то хіба ж не така сама «жадоба» примушувала козака-хлібороба стати на захист свого права на землю, кожний кусничок якої діди й прадіди його полляли потом і кровю своєю. А коли поставити поруч ці дві «жадоби», то якій із них треба віддати перевагу: чи тій, що йде забирати оружною силою землю у такого ж хлібороба, як і сам «жадобник», чи тій, що борониться проти оружного «жадобника»? Розуміється, як би йшло о те, що оден хлібороб з голоду вмірає, а другий в роскошах купається, об'їдається, з жиру казиться, тоді природньо симпатії наші повернулися б у бік голодуючого. Але цього в данім випадку не було: обидва хлібороби були в масі ситі, і козак, і городовик. Це як раз і стверджує наш автор, цитуючи Деникина, і цьому ніде на протязі цілої книжки не заперечує.
Отже дійсним двигуном до взаїмного вигублення, до нищення одних хліборобів другими була «жадоба землі», що прокинулася у іногородніх і яку для своїх цілей використала третя сила — московська радянська влада, закликавши до своїх шерег значну кількість іногородніх обіцян-
