дарства, спролєтарізовані (без робочої худоби й знарядь праці), господарства, що одійшли від хліборобства, маючи инші заняття (служба, державна, громадська, військова й приватня, торгівля, промисли й ин.), та, нарешті, господарства, яким бракувало робочої сили (прикликані на військову службу, сироти, хворі й ин.). Останні 197.000 господарств провадили посівне хазяйство; до них прилучалося 76.000 господарств з посівами, проваджених іногороднім (некорінним) населенням; разом це становило 273.000 хліборобських господарств. За, даними п. Івасюка, на, одно господарство припадало по 5,7 душі (за даними О. Коблянського — по 6,3 душі, див. «Червоний Шлях», 1924 р. № 3, «Українці на Кубані», стор. 266–267).
Щоби впоратися самим з хазяйством, козаки (як впрочім і іногородні) зверталися звичайно не до чужої, найманної праці, але до машин. Як раз і бачимо, що по числу сільсько-господарських машин Кубань займала, в межах цілої бувшої Росії одно з перших місць: р. 1916 удосконалених знарядь тут було 685.832, при чому у козаків їх було 483.481 і у іногородніх — 209.354 (на козаче господарство пересічно по 2,5, на іногороднє — по 2,6[1]. Ця саме обставина — машинізація сільського гослодарства — утворювала на Кубані порівнююче малоземелля або, вірніше мовити, аграрне перенаселення, коли починають з'являтися кадри лишнього сільського населення, якому нема чого робити біля землі: за останні перед війною роки вже започався був відхід козаків зі станиць на ріжного роду службу, на найманну працю й ин.
Отже оцю саме половину або принаймні велику частину «паляниці» — основних козачих (хліборобських) наділів іногородні й хотіли в 1917–1918 рр., за допомогою большевиків, собі вкраяти. Хотіли того як ті, що прийшли на Кубань раніше, за 10–20–30 років, так і ті, що заїхали сюди в прямому розумінню слова — вчора. Хотіли одержати землю всі й при тому не в иншій якій-будь місцевости на тій же Кубані, а саме там, у тій станиці, де вони в той час замешкували, маючи хатину або тимчасово квартируючи в чужій хаті (козачій або городовицькій). Земля Кубанська стала ніби то нічією, вільним степом, диким полем, на яке міг заявляти свою претензію кожен, хто тільки завітав туди.
Цілком натурально, що проти цих претензій або, як каже автор «Нарисів» проти зазіхань на землю збоку іногородніх кубанське козацтво
- ↑ И. Гольдентул наводить (стор. 20.) зовсім неймовірні дані про розподіл удосконалених знарядь між корінним і іногороднім населенням, кажучи, що 1 знаряддя припадало у іногороднього населення на 18 мешканців, а у корінних — на 3 душі. Але коли 209.354 знарядь помножити на 18, то виходило 6, що іногороднього населення було на Кубані — 3,642.372 душі, а сам же Гольдентул на стор. 92 наводить, що р. 1917 всього населення — корінного й іногороднього — було 2,458.000 (теж невірно). Противно, корінним населенням він лічить самих козаків, виключаючи свідомо горців, міщанство, кубанських селян і ин. Крім того, він бере відношення між числом всіх мешканців і числом сільсько-господарських знарядь, щоби показати незабезпеченність знаряддями сільських господарств іногороднього населення; але для того треба брати тільки число сільських господарств у корінного й некорінного населення та число знарядь у того й другого, бо хто не провадить сільського господарства, тому жадних сільсько-господарських знарядь не треба, а великий відсоток іногороднього населення сільським господарством якраз і не займався. Отже ця «спритність рук» виявляється теж для того, щоби виходило жалібніше, а статистика у в такому разі — «что дышло»…
