за наділ в 4–6 дес. на родину, а з другого — треба знову переселятися, часто кидати куплену або поставлену вже в станиці хату й мандрувати в Закубання, та ще може в гори й ліси. Одночасно передача військових і казенних земель роздратувала б «корінних», бо вони псіхологично зжилися з тією думкою, що то їхня земля. Коли б Установчі Збори захотіли «поставити ставку» на не-корінних, с-т. дати їм нормальні трудові наділи, то вони б мусіли зробити те, що зробила радянська влада, а саме оружною силою примусити «корінних» «переломити паляницю надвоє», себ то дати іногороднім частину своїх наділів, бо инакше їм ні звідки було б взяти землі для іногородніх.
Отже тепер, здається, стане ясним, що зовсім не про інтеліґенські, не-трудові пайки могла йти у іногородніх мова, але про основні хліборобські наділи, на яких господарили самі козаки, горці й кубанські селяне зі своїми родинами, без найманої робочої сили. А що це останнє так, то про те свідчать наступні числа: переписом 1916–1917 рр: зареєстровано було на Кубані 433.000 господарств (козачих і некозачих); в них працювало дорослих 1,271.000 душ, а в тому числі найнятих робітників (чоловіків і жінок) 72.000 душ, себ то 5,695, при чому жінок було більше (37.000), як чоловіків (35.000)[1]. Наймана праця головним чином вживалася табаковими плантаціями (плантатори — переважно Греки) та великими господарствами (переважно іногородніми)[2]. Найману працю вживали й не-хліборобські господарства — для обслуги торгівлі, транспорту, для домашньої обслуги й ин. (зі загального числа 433.000 господарств з посівами було 273.000 господарств, отже 160.000 господарств були не-хліборобські)[3]. Жадної помилки не буде сказати, що на 100 козачих хліборобських господарств, може, тільки в 10–15 був найманий робітник, а 85–90% господарств давали собі раду власними силами. Отже, значить, козаки вміли самостійно справлятися зі своїм господарством, не дивлячися навіть на те, що військова служба відбирала їм багато часу та найпрацездатних робітників, а також виснажувала їх справкою (кінь, сідло, військовий одяг та т. под.). Оці моменти — прикликання на військову службу й військова справка — примушували малосімейні козачі родини здавати свої пайки на короткотерміновий чинш; орендарями тоді являлися безземельні городовики та дуже зрідка — заможні козаки[4]. Із числа 235.000 господарств корінного населення, не мали власного посіву 38.000 господарств, себ-то 16,5%; цей відсоток включає в собі госпо-
- ↑ Див. Івасюк: «Кубань», стор. 17. Взагалі працездатного населення в цих 433.000 господарствах числилося: чоловіків — 527.000, жінок — 672.000; ріжниця пояснюється мобілізацією 1914–1916 рр. та тим, що жінок було наймано, як прислугу, для хатніх праць.
- ↑ Господарств з посівами більш, як 50 дес., р. 1917 було у корінного населення (козаків, горців і селян) — 1.140, а у іногороднього — 1.625 (див. Гольдентул: «Земельные отношения на Кубани», ст. 21.).
- ↑ Число господарств з посівом наведене у Гольдентула, стор. 21
- ↑ Городовики ж були орендарями казьонних і запасних військових земель, придатних до рільництва, а також додаткових станичних земельних наділів, що не були ще заселені пересельцями з малоземельних станиць. Крім того, вони звичайно брали в оренду участки шкільні, церковні, сирітські й запасові станичні, що служили резервою для наділення пайками підлітків, по досягненню ними 17 років (для військової справки). Городовики ж брали на чинш значний відсоток приватно-власницьких участків, на яких не хазяйнували їх власники.
