приклад, кореспондент «Красного Знамени» в ч. 38 за 1926 р. скаржиться на земельні «непорядки» в станиці Іллїнській; «надо наделить, пише він, пропущенных в момент землеустройства 813 єдоков за счет прирезки земли из Госфонда с одной стороны, и отобрания земли от нетрудового елємента: духовенства, торгашей и находящихся в емиграции, с другой». Отже сидить собі Кубанець-болгарин в шахті, або Кубанець-француз на заводі Рено, чи Кубанець-болеарець на кавовій плантації та навіть і не знає, бідолашний, що на Кубані чекає на нього, «страшного злочинця» пайок аж в 1–2 десятини (звичайний нині, після поділу землі на «їдців», пайок) і буде чекати, аж доки бідолаха не поверне додому або доки не сповістять приятелі про смерть на чужині.
А наш «історик» пише, що «козацька інтеліґенція… добре знає, що коли станеться це (приняття «городовиків» у козаки, Л. Б.) — то станеться й друге, а саме те, що земля перейде в руки тільки козаків хліборобів, а козаки нехлібороби не матимуть її» (стор. 82). Очевидно, хтось каже неправду: чи наш «історик», чи життя?
Отже, коли підійти ближче до тієї палкої арґументації, яку висунув автор «Нарисів», щоби створити фундамент і на нім поставити свій брудний будинок обвинувачувань кубанської інтеліґенції в запроданности та в зрадництві своєму народові й краєві, то й виясниться, що фундамент той є плід хворої фантазії, а цілий будинок збито з неправди й наклепів.
Між иншим, в один голос з нашим «істориком» пишуть про нас і радянські автори, підводючи тільки трохи инший «матеріялистичний» грунт під діяльність козачої інтеліґенції. «Козаки, пише И. Гольдентул слідом за Г. Ладохою, считали себя монополистами на все «места», особенно «теплые», главным образом, на синекуры и конечно были недовольны другими претендентами (себ то іногородніми), в массе более способными. Эти озлобленные мелко-буржуазные интеллигенты, не смотря на свою немногочисленность, играли не малую роль в деле обострения отношений между казаками и иногородними» («Зем. Отн. на Кубани», стор. 19.). Отже у п. Сулятицького — земельний пайок, а у т. Гольдентула — посада, «теплое местечко», а по сути вони не розходяться. Б'ють в ту саму точку й з однаковою ціллю — принизити, закидати багном «образовану» козачу інтеліґенцію. Нас це зовсім не дивує й не обурює, бо це ж звичайне явище й наїзджені арґументи у напливного малокультурного елєменту проти корінної, тубільної інтеліґенції. Теж саме чуємо на Україні, в Грузії й инде збоку «істориків» і не-істориків Росіян.
Від загального наклепу на Кубанську інтеліґенцію наш «історик» переходить не раз на протязі своїх «Нарисів» до конкретних вже обвинувачувань, иноді називаючи імена «злочинців», иноді ж зазначаючи тільки групи або установи. Ось що, наприклад, він пише про кубанський областний продовольчий Комітет 1917 року: «Учорашні маленькі урядовці міської управи чи кооперативу, що одержували найбільше 75 крб. на місяць, тепер головують, одержують 400, 500, 600 крб. на місяць.
