А «козак не хлібороб має землю, здає її в оренду городовикові і гадає, що все «перемелеться», земля в нього буде, і буде він її здавати в оренду тому ж городовикові» (стор. 83). «За лакомство нещасне» (землі, дворянство, чини та ордена) козацька інтеліґенція запродалася і покинула свій народ «ожидать обетования Отча свише» (стор. 64).
От це називається винайти корінь зла Кубанського й підвести міцний, «матеріялістичний» ґрунт для пояснення того, через що саме козацька інтеліґенція вибрала той шлях, який нині так не подобається «історикові». В цьому є теж своя логика: козаки — «городовицькі» погромщики, «слуги царю»; їхня інтеліґенція — христопродавці зза земельного пайка, зза 3–5–10 десятин!
Бачте, інтеліґенція українська, російська, грузинська, вірменська й ин. народів підчас революції горіла в революційнім огні, дні й ночі працювала, шукаючи шляхів, щоби повести свій нарід до кращої будучини, до волі й добробуту, а от кубанська інтеліґенція в цей час дбала лише про збереження своїх пайків, про те, щоби й на будучину здавати їх «в аренду тому ж городовикові!»
Отже мабуть зза цього вона й в шостимісячнім поході маширувала, оточена з усіх боків большевицькими військами й проголошена ними «по-за законом», себ то призначена до винищення; зза цього багато її пішло під большевицький розстріл, а де-хто й під «добровольчу» кулю та й на «єдинонеділимчеську» шибеницю попав; зза цього кубанські проводирі йшли на те, щоби їх щоденно цькувала російська й своя («рідненька!») чорна сотня з одного боку, а червона сотня — з другого; зза цього, певно, проводирі кубанські будували й «великую, неділимую» замість того, щоби будувати самостійну Кубань або щоби приєднати Кубань до України. Все лихо — зза цього, зза «пайка!»
Але як би наш «історик» зміг бути, бодай на хвилину, чесним зі собою й з иншими, як би він хоч трошки знав козацтво, рядове, просте козацтво й його інтеліґенцію — вчителів, агрономів, кооператорів, людей вільних професій, то він не посмів би писати про них своїх ганебних наклепів. Як би він міг бути бодай мінімально справедливим, то він сказав би, що й нечисленна і зовсім не підготована що політичного життя, до розвязання надзвичайно складних питань, які поставила перед нею Велика Революція, кубанська інтеліґенція в більшій своїй частині теж була захоплена, революційним ентузіязмом, що найменше вона, дбала про «пайки й лакомство нещаснеє», що може більш, а в крайнім разі не менш за інтеліґенцію инших земель бувшої Росії, вона несла свої сили, розум і своє життя на служення своєму Краєві, і тому саме не менш, що її самої було замало, жменька. Вона, як і инші, робила помилки, спотикалася, падала, але чесно, ретельно служила своєму народові.
Коли б автор був чесним зі собою, то він сказав би читачеві, що, будучи на Кубані, він зовсім не поділяв нинішнього свого погляду на кубанську інтеліґенцію, на козацьких проводирів, бо й сам приймав їхній програм, та зокрема програм т. зв. Чорноморської групи членів Ради: принаймні, так згучала його заява, коли він на короткий час вступав до уряду В. М. Іваніса в початку 1920 р. А може тоді з яких
