Отже боязно, що й з програму нашого «історика» що до перехрещення всіх городовиків на козаків теж саме вийде, що й з большевицької реформи. Це зайвий раз може тільки підкреслити той факт, що не все просте є великим, хоч і все велике є простим. Розуміється, не в зміні імен і навіть не в правовім урівнанні треба шукати шляхів до так необхідного унормування взаємовідносин між козаками й іногородніми, а головно, якщо не виключно, у царині правильного розвязання земельного питання.
На превеликий жаль, автор «Нарисів», подаючи на стор. 89 проєкт ухвал, які повинна була б прийняти в початку 1917 р. Рада, не розвинув свого земельного програму, а лише зазначив, що Краєва Рада в складі козаків і не-козаків повинна була би вирішити також «земельне питання і всі инші головні питання життя Краю».
Але трохи раніш (на стор. 88), описуючи, по своєму звичаю у фельєтонний спосіб, радість козаків, коли вони почули про народження козачої влади — Військової Ради й Правительства, автор наче натякає на те, що треба було би зробити Раді. «Згадалося щось давнє, колишнє, майже забуте; стало воскресати щось рідне, своє… Рада… своє правительство… «Рада» — магічне слово; «Рада» — закон, «Рада» — доля козацька, є «Рада» — є все. По першому слову Ради козак не тільки «переломить паляницю на двоє», а й життя віддасть» (стор. 88). Ну, хіба не поезія! Високе поетичне захоплення аж до віддання життя комусь і за щось, аж до переломлення «паляниці на двоє», себ то до віддання половини землі «городовикам».
Але ось трохи нижче у нашого автора йде вже з прози життя: «Козак, здобувши свою владу, зм'як і був здатний кинутися в обійми городовикові, як братові, але до городовика й не підступиш». От тобі й на! Що ж трапилося? Чим розгнівав козак городовика-брата? Невже тим, що половину «паляниці» хотів йому в руки віпхати? Бачте, пояснює «історик», «городовики почали казати,… що землю городовикам не ця влада дасть, а Всеросійські Установчі Збори».
Еге! так от воно як! Ця влада, козацька, вибрана влада осмілюється не дати землі «городовикам», не дивлячися на те, що козаки хотять її віддати? Та цю ж владу вибирала Військова Рада, а членів Ради вибірали козаки; отже члени Ради мусіли виявляти «психологію, настрої, мрії й бажання» того козака, який так «зм'як і здатний був кинутися в обійми городовикові». Так-то воно так, каже наш «історик», та от як би не ті козацькі проводирі; вони, вражі сини, стали на перешкоді до здійснення благородного жеста «переломлення паляниці». А чому ж козацьким проводирям було ставати на перешкоді? Ну, та це само собою ясно: «козацькі проводирі (в иншім місці автор ставить замість проводирів уже всю «козацьку інтеліґенцію», стор. 82), не хлібороби, знали, що коли козацькі громади приймуть «своїх» городовиків до громад, цеб то в козаки, то не хліборобам не вистачить землі, і вони позбавляться паїв (стор. 85).
