мостійна Держава». Не кажучи вже про «психологію, мрії й бажання» та про об'єктивні геоґграфичні, економичні й соціяльні моменти, які виключали тоді навіть можність постановки останніх двох питань, очевидно, присутність на кубанських кордонах або тільки загроза наступу мобілізованих в сусідніх округах військ вплинула, б на скликану — по рецепту п. Сулятицького — Краєву Раду в той спосіб, що розуміється, вона ухвалила б «Кубанскую Область» в складі Росії, хоч там і сиділи б «городовики», або вірніш — саме тому, що там вони сиділи б. Але чи варто ж було Військовій Раді проголошувати себе «верховною владою», скликати Краєву Раду та починати весь цей заколот, аби кінець кінцем одержати відповідь і без того ясну, розвязану тодішнім життям? З повним правом членів такої Військової Ради всі розумні люде могли би назвати дурниками. Але це не зашкоджує п. Сулятицькому тепер, через 8 років, з наївним захопленням висунути свій чудернацький проєкт-пораду.
Отже ця порада, що з таким запізненням подає нарешті козакам наш «історик», виглядає наче б то зовсім нереальною та, може, на той час і не такою розумною, як, мабуть, здається вона авторові.
Ну, розуміється, всі останні точки його програму (2, 3, 4) цілком «розумні», але тільки все ж є й тут де-які неясності. Скажім, автор надає права кубанського горожанства всім не-козакам без ріжниці національности і віри, що прожили стільки-то років на Кубані, себ то «всі городовики стають козаками». А як же бути з Черкесами, які прожили на Кубані не кілька років, а кілька віків? Їх теж, очевидно, треба, повернути в козаки. А що як зони не захотять бути козаками, а схотять зостатися тільки кубанськими громадянами й Черкесами, тоді ж як? А тоді, згідно з точкою 4 програму, їх треба «визнати чужинцями і позбавити права брати яку-будь участь в політично-громадському житті Кубані». Що такий казус міг би трапитися, то для цього є реальні підстави: в кінці 1917 р. була скликана нарада в зовсім стислому колі членів Уряду й Законодавчої Ради про негайне переведення в життя постанови, тоді недавно ухваленої Краєвою Радою (властиво це було спільне засідання Ради й З'їзду іногородніх, сесія 13–21 грудня 1917 р.), про надання активного виборчого права, до Ради всім іногороднім, що прожили на Кубані більш двох років. На пропозицію одного з членів наради найменувати всіх громадян Кубані козаками, щоби в цей спосіб технично зафіксувати політично повноправних горожан, а для не-козаків (себ то чужинців) залишити назву «іногородніх», присутні на нараді товариш голови Ради султан Шахим-Гирей і член Ради М. Х. Хатгогу заявили, що вони повинні з цього приводу порадитися з горською фракцією, а порадившись, передали голові Ради М. С. Рябоволу, що фракція не пристає до цієї пропозиції: Горці не хотять міняти свого назвиська.
Отже, це так з Черкесами. А як би повернулася справа з охрещенням в козаки Німців-колонистів, Вірмен, Греків, Жидів та й богатьох «городовиків» Українців і Великоросів, то це теж ще невідомо, бо тому, хто хотів надбати земельку, тому ще була рація піти у козаки, а иншим, не-хліборобам — купцям, промисловцям, ремісникам, робітникам — жадного резону в тім не було. Та й городовик-хлібороб мабуть не кожен поліз би у козаки, бо клопотлива це річ — козакувати: сам звязаний службою з 17 до 38 років, всіх синів виряжай на службу; це не те, що — по сал-
