дармсько-поліційну службу). Отже, за логикою нашого «історика», Українці — мабуть, рафіновані «слуги царю». А вже ж як іти до кінця цим «логичним» шляхом, то найбільш рафінованим «слугою царю» буде сам наш «історик», бо він же добровільно, не з примусу пішов на царську службу, з гордістю, мабуть, носив мундір, мав від царя чини й ордени, виносив присуди «по указу єго императорского величества». До цих висновків приводить подібна «логика», до висновків, може, й справді декому неприємних. А проте, п. Сулятицький у своє виправдання може сказати, що він не тільки цареві служив, а й иншим.
Наклепавши в цей спосіб на всіх козаків, п. Сулятицький, розуміється, не міг окремо не фицнути взагалі козачу інтеліґенцію, та зосібна проводирів козачих, або, як він їх зневажливо називає, «образованих» козаків. Властиво кажучи, це є головні вороги нашого «історика», і у нас залишається вражіння, що й вся ця «історична» праця записана головно з метою «розрахуватися» з козачими проводирями. Само собою розуміється, з ними йому зовсім вже не личить церемонитися: забули про «общечеловеческие интересы», написали на своєму прапорові — козак слуга тому, хто збереже козацькі привілеї, все одно — чи царю, чи президентові російському!
Це наш «історик» пише про всю кубанську інтелігенцію, не виділяючи ні груп, ні окремих осіб; пише це й про мертвих, що своєю смертю за долю й волю Кубані засвідчили неправду цього огидного твердження, і про живих, що може тільки випадково виприснули з накинутої вже катами на їхню шию петлі або від націленої на них із засідки кулі.
Відповідати на подібні «історичні» прийоми, це значило би принижувати людську гідність тих, на адресу котрих кинуто ці недостойні обвинувачування.
Оттак попереду розправившися на 66 сторінках з козаками та з їхніми проводирами, наш «історик» починає далі вже писали дійсні «Нариси з історії революції на Кубані», бо раніш то була тільки передмова, вступ, аби підготовити читача до сприняття «откровеній», з яких саме повинно навчатися «сучасне молоде покоління… як і чого не слід робити, і навпаки». Здається, вже й на перших 66 сторінках автор яскраво показав, «як і чого не слід робити», а саме: передовсім не слід писати про те, чого не знаєш, а по друге — не слід писати неправду.
Так от, кажемо, то була приказка, а казка починається тільки зі сторінки 67-ої.
Читаєш її, цю «історію-казку», та дивуєшся, не знаючи, чого тут більше: неуцтва, чи, кажучи дуже обережно, нелогичности, чи нерозбірности в засобах політичної боротьби, бо ціла книжка є яскравим виявом цієї боротьби, чи мстивости, чи просто гидоти.
Видаючи себе за глибокого знавця кубанських справ, автор засвоює собі менторський тон і з видом непохибного авторітету, як це найчастіше буває з неуками, навчає цих «нерозумних» Кубанців, як і що їм треба було б робити в ріжні моменти їхнього життя. Цею ролею він остільки захоплюється, що навчає не тільки «сучасне молоде покоління», а й…
