ськові частини). За часів же революції 1905–1906 рр. цей протест збоку Кубанців виявився у формі так званого бунту Урупського кінного полку. Його було послано на «усмиреніе» Грузії (властиво — Гурії, західньої частини Грузії); коли козаки вже в дорозі довідалися про це, вони скинули офіцерів, вибрали на полкового командіра згадуваного вже раніш урядника (підстаршину) Курганова й сотенних командірів; в повному боєвому порядку полк повернув до Катеринодару; бувший тоді наказним отаманом ген. Михайлов втік з переляку з Катеринодару у станицю Пашківську. Простоявши де-який час в Катеринодарі й ні звідки не маючи підтримки і вказівок, що йому робити далі, полк пішов у свій відділ (повіт) і розташувався в станиці Гіагинській. Полк зробив в повному порядку марш біля 250 верстов; полкова каса й зброя були в цілости й сохранности. Відійшовши від переляку, ген. Михайлов зібрав війська й обложив Гіагинську, поставивши ультиматум «бунтарям» про здачу на милость начальства. Козаки відмовилися здатися. Тоді Михайлов наказав почати обстріл станиці з гармат. Тільки після цього, бачучи, що сила не на їхнім боці, козаки здалися. В цей саме період Семеновці й Преображенці «усмиряли» Москву, розстрілювали залізнодорожників в Коломні; другі військові частини в цей саме час «усмиряли» Латишів, Грузинів і инших. В цей же час повстав «Потемкин», і «потемкинці» входять в історію, як герої революції; коли ж щось подібне роблять Кубанці, то «історик» Кубані навіть про це не згадує, бо хоче їх виставити «усмирителями» і «слугами царю». Може не знав? Трудно припустити, бо ж про цей факт багато писалося в часописах, а по станицях так і горобці на тинах про це цвірінчали. Отже «історикові» та ще й такому, що «віддав кращі свої роки й сили Кубані», здається, ніяк не можна було не знати про подібні дійсно історичні й революційні факти. Очевидно, авторові треба було промовчати про цих «слуг царю», бо вони ніяк не влазили в його «історичну» схему.
В перші ж дні революції 1917 р. козаки рішучо заявили Тимчасовому Урядові, що вимагають повного їх увільнення від виконання поліційних функцій, що вони ні проти селян, ні проти робітників виступати не будуть.
От так випадає справа з «усмиреніями». Але п. Сулятицький знає козацьку натуру краще, аніж самі козаки себе знають; не даремно ж він покликається не раз на «підсвідомі почуття мас» (стор. 131). Треба тільки, щоби «путній царь» на них, як слід, нагримав, то вони певно почухали б потилицю, та й пішли б «усмиряти», бо вони, бачте, «слуги царю». Отже не військо, не слуги державі, а іменно — «слуги царю», Опричники! А чому ж вони «слуги царю»? Тому, що їх примусово забирали на військову службу? Так у війську, як відомо, служили не тільки кубанські, а й не козаки; служили там крім Велікоросів — і Грузини, й Вірмени, й Українці з Великої України. Отже по цій логиці й Українців, і Грузинів і инших треба було б теж величати «слугами царю». Відомо також, що сила Українців лишалася на зверх-терміновій службі у війську в якости унтер-офіцерів, фельдфеблів, каптенармусів то-що; до цього гнали їх лиха година, злидні, безземелля; досить значний відсоток Українців був у корпусі жандармів і в поліції (навпаки, Кубанці не охоче йшли на зверх-термінову й жан-
