більше. Взагалі ж приниженність і прибитість, змальована нашим «істориком», зовсім не була характерною рисою кубанського іногороднього. Це просто вигадка нашого автора, (щоб жалістніше виходило?).
Або ось ще уступ з твору п. Сулятицького. Коли військова справка виснажує козаків і господарство козацьке починає підупадати, то, як оповідає наш «історик», у козаків «терпець уривається, засукують козаченьки рукава і… начувайтеся городовики! Невдоволення своєю долею падає на городовицьку голову» (стор. 57). Що ж це значить? Б'ють, трощать кістки й голови городовицькі, ті ж самі «жидівські погроми» вчиняють? За доброю чаркою горілки подібні небилиці, може, й допустимо розказувати, але заводити їх в «історію» — це вже занадто несовісно. Це ж просто наклеп на козаків, бажання виставити їх погромниками. В станицях і селах (кубанських і не-кубанських) дійсно били й иноді жорстоко били. Били злодіїв, особливо конокрадів, але тоді ріжниці між козаками й не-козаками не робилося: били тих і других, били ті й другі. Але в цім Кубанщина не відріжнялася від инших земель б. Росії; може, навпаки, на Кубанщині цього зла було менш, аніж де-инде. Були також в 1916 р. в цілій низці станиць розгроми крамниць, переважно городовицьких (бо серед козаків було мало крамарів), як протест населення проти незвичайного тоді ще явища — дорожнечі, але, здається нам, що в цих погромах «городовики» та переважно «городовички» брали не менш активну участь, аніж козачки. Але разгроми крамниць бачила не тільки кубанська станиця, а навіть Відень. «Городовицьких» же й инших погромів на Кубані не було!
На цих «фактах» ми зупиняємося, щоби показати, яку «науково-історичну» вартість має твір нашого «історика», коли він описує побут кубанських козаків і «городовиків!» Це впрочім не єдині перлини з його твору; при бажанні їх можна навести ще чимало. Але, гадаємо, й цих вигадок досить!
Коли ж у автора не вистарчає «фактів», то він кидається у сферу припущень і здогадів, бо вважає себе знавцем взагалі народньої та зокрема козачої свідомої й «підсвідомої» псіхології, а тому й дозволяє собі говорити в своїй «історії» не тільки про те, що, на його думку, було, але й про те, що могло би бути. «Населення міст і городовики (біднота й «посаженщики»), каже п. Сулятицький, з зброєю в руках здатні були б захищати «революцію», «здобутки революції», «волю», а козаки здатні були б тримати нейтралітет, а коли б з'явився «путній царь», котрий рішучим голосом зробив би козакам наказ «усмирити» «внутренняго врага», то як би їм не було неприємно «усмиреніє», а, вони — «слуги царю» — мабуть виконали б свій «обов'язок» (стор. 70).
А проводирі козачі, пише в другому місці наш «історик», «образовані» козаки, забувши про «общечеловеческіе інтересы», написали на своєму прапорові: козак — «слуга» тому, хто збереже козацькі привілеї, а хто він буде — чи царь чи президент російський — це однаково» (стор. 65).
А от і далі: «на другому місяці революції козаки… голосно кажуть: «який не поганий був царь, а… був тоді й ситець, був тоді й цукор, та й городовики тоді не зазіхали на козацьку землю» (стор. 83). Потім
