душ, коли виключити тільки 100.000 чужоземців і людей, що завітали на Кубань підгодуватися на короткий час. Розуміється, для Кубані це була кількість кольосальна, одна третина її населення; але все ж це не є більша половина, як твердить п. Сулятицький, а тим більш не ⅔, як думають радянські автори.
Не можна також сказати, як це робить п. Сулятицький, що вся ця маса, була неорганізованою, бо, як бачили, вже по до-революційному законодавству «осілі городовики» мали право вибирати своїх представників і через них брати участь в станичних зборах по справах, що їх торкалися. В де-яких станицях вони оподатковували себе або робили добровільні складки й одчиняли свої, «городовицькі» школи, коли громадські школи були переповнені, або організовували медичну допомогу й ин. (в де-яких станицях їх було по 5.000–10.000 душ). Але подібні випадки подибувалися дуже рідко, бо звичайно все населення станиць, в тім числі, розуміється, й іногороднє, мало право користувалися і в дійсности користувалося станичними (козачими) школами, медичною, санітарною й ветерінарною допомогою станичних фельшерів і лікарів, і при тому безплатно; платилося тільки за самі медикаменти. В де-яких станицях за навчання в початковій станичній (козачій) школі з іногородніх учнів бралося, як встановлений максімум, по 3 карбованці на рік до спеціяльного шкільного капіталу, з якого видавалася допомога біднішим учням (головно іногороднім) на взуття й одяг, а книжки всім учням — і козакам і не-козакам було давано даремно. Але було чимало станиць, в яких з іногородніх нічого не побиралося за школу. Педагогична рада кожної школи мала право звільняти іногородніх учнів бідних батьків і від цієї платні за право навчання. І в цьому відношенню — в ділі увільнення іногородніх від платні — був повний простір для вчителів-іногородніх, число яких перевищувало число вчителів-козаків. А як би все ж було вчинено яку-будь кривду учням-іногороднім місцевою станичною владою, то в оборону інтересів покривджених зараз же могли підняти овій голос інспектори народніх шкіл, яких було на Кубані 11, в тім числі тільки 1 козак, а 10 іногородніх. Вартість навчання одного учня в станичній школі виносила до війни пересічно 20–22 карбованці на рік, отже значить, 3-ма карбованцями, якщо вони й бралися, ніяк не покривалися би витрати станичної громади, та тим більш, що побирані гроші зовсім не йшли до громадської каси, а, як вже зазначено було раніше, поступали до спеціяльного шкільного капіталу, який головно складався не з цих трьохрубльових внесків, а з прибутків від шкільних земельних участків, призначених станичними громадами на потреби школи. Таким чином козаки вносили свою частку на ці потреби (головно — господарські потреби школи) землею, а іногородні — иноді грішми. В цім жадної несправедливости для іногородніх або обтяженности їх злишніми видатками вбачати при всьому бажанні не можна. Здавалося б, скоріше козаки могли ремствувати, що зі станичної скарбниці витрачаються гроші не тільки на козачих дітей. Але в станицях, крім громадських шкіл, що були в завідуванні міністерства освіти (паралєльних земським школам в земських губерніях), були ще школи церковно-парахвіяльні, що теж одержували субсидії від станичних громад; до цих шкіл ходили теж і
