лишок бралася платня на користь громади. По статуту 1879 р. про станичну управу, «осілі» іногородні мали право посилати своїх представників на станичні збори, але ці представники рішаючий голос мали лише в питаннях, які безпосередньо торкалися іногородніх; в питаннях земельних вони не брали участи, бо не були членами земельної громади (так в станиці, як і в селі); у військових справах теж не могли брати участи, бо ці справи їх не обходили. Цю групу іногородніх ми опреділюємо приблизно в 600.000 душ[1] — Це були ті, що мали на Кубанщині більш-менш стале перебування, мали самостійне господарство та в своїй більшости провадили господарство сільське. Але серед них значна частина займалася також торговлею, промислами, рукомеслами, були урядовці, службовці, почасти й робітники. Це зовсім не була однородна клясова маса, але тло, основу її становили дрібні власники-хлібороби (так цю групу визначаѣ й Г. Ладоха, див. стор. 19).
Нарешті, останньою групою іногородніх по офіційній номенклятурі, були «іногородні, не маючі осілости». Це теж досить значна група, яку можна опреділити в 500.000 душ[2]; по своєму маєтковому й соціяльному положенню вона була ще більш ріжнородною, аніж попередня. «Тут є ремісники, каже Г. Ладоха (стор. 19), торговці, сільсько-господарські робітники, хлібороби, що провадять господарство на орендованій землі. Серед іногородніх, що не мають осілости, зустрічаються люде заможні, власники великих торговельних і промислових підприємств. Одначе таких не багато. Основна маса іногородніх, не маючих осілости, незаможні, напів-пролєтарі». Ми додамо, що ця група включала, в собі також досить численні кадри прийшлої інтелігенції й пів-інтелігенції, що ще не встигли набути якої-будь нерухомости, робітників сільсько-господарських, промислових і в транспорті, чужоземців (підданців чужих держав) та нарешті людей, що перебували на Кубані з тих чи инших причин тимчасово, так би мовити переїздом, а таких «перекоти-поле» на Кубані підчас війни та особливо революції була страшенна, сила з усіх кутків б. Росії. Характерною ознакою всіх їх було те, що вони не мали на Кубанщині нерухомого майна на праві власности. Отже до цієї групи могли належати навіть і великі торговці й промисловці, коли вони провадили торгівлю або промисел в орендованих, не власних, будівлях і замешкували в чужих домах.
Клясифікація іногородніх, переведена по цій цілком випадковій ознаці, нічого не дає для зрозуміння економичного й соціяльного положення цих двох груп населення — «осілих» і «не-осілих» іногородніх. Вона, має тільки правне значіння в тому розумінню, що «осілі» користалися з де-яких виключних прав (права участи на станичних зборах, права випасу худоби на юртових землях), яких не було у «не-осілих»; в той же час «осілі» й «не-осілі» були людьми, неприписаними до громад Кубанщини.
Отже дійсними «іногородніми», до революції 1917 р. формально сторонніми Кубані, були оці дві групи населення в числі біля 1 мілійона
- ↑ Б. Городецький визначив її в числі 763.500 душ, включивши сюди й міщан, що являлися власниками мійських нерухомостей; нами ці останні вже включені в категорію «корінного» міщанства; приблизно їх можна числити в 150.000–160.000 душ.
- ↑ Б. Городецький числить в цій групі 523.000 душ. (див. Г. Ладоха, стор. 18).
