біля 600 дворів). Якщо додати сюди Єйських і Темрюцьких міщан, що були корінними й повноправними громадянами в містах приписки, то й тоді пересічне число «городовиків» не перейде за 10 родин на поселення. Якщо ж взяти всіх міщан і селян, то це буде становити 40.000 д., на 500.000 козаків і горців. Так це було ще в 1870-х роках. Як приклад наведу свою станицю (Павлівську), де ще за моєї пам'яти, підчас відвідування станичної школи (рр. 1878–1880) замешкувало не більш 15–20 городовицьких родин та де в 1917 р. вже більшу половину населення многотисячної станиці становили «городовики» (щось біля 1.500 родин). Теж саме було й в сусідніх з моєю станицею Уманській, Кисляківській, Кущівській, Катеринівській, Незамаєвський й ин., а це якраз є район сумежний з Донщиною, район, з якого найраніш почалася іміґрація іногородніх.
Геор. Покровській, що писав про Кубань 1917–1918 рр. («Деникинщина») і що теж не є козаком, як і п. Сулятицький, висловлюється з цього приводу значно скромніше, без того розмаху, який є властивим нашому «історику». «Набуваючи хати, каже він, обзаводючися на нових місцях худобою й інвентарем, приходці («пришельцы») увесь час числилися й числяться «сторонніми», а по адміністративній термінології — «іногородніми». Числються й до цього часу, не дивлячися на те, що багато «іногородніх» встигло на Кубані народитися й постаріти і ні разу не бути на своїм родовищі» (стор. 11).
Отже п. Покровський що найбільше припускає синів і батьків, про городовицьких «дідів і прадідів» не згадує.
П. Сулятицький просто не знає, що приплив іногородніх на Кубань — це явище зовсім недавнє. Почалося воно властиво після розкріпачення селян 1861 р. та після закінчення війни з Черкесами (1864 р.), а розрослося з 1880-х років, після прокладення першої на Кубані залізниці (Ростово-Владикавказької дороги); особливо ж значне збільшення іміґрації дали 1890—1900 рр. Про все це знають навіть нинішні радянські «історики» й «соціологи». Так от Г. Ладоха («Очерки гражданской борьбы на Кубани», Краснодар 1923 р.) пише, що «до початку 50-х рр. приплив сторонніх елементів (на Кубань) був незначний. Рішаючими причинами були, з одного боку, військовий стан та постійні небезпеки, з ним звязані (кому ж охота була добровільно лізти під черкеську шаблю або кулю! Л. Б.), постійна непевність про завтрашній день, а з другого — пануючі в Росії кріпацькі відносини, що стояли на перешкоді до відходу селян на нові місця» (ст. 2–3). Про це згадує також і Й. Гольдентул на стор. 16 свого «Краткого очерка: «Земельные отношения на Кубани» (Краснодар, 1924 р.), додаючи наступне: «інтересно, що більшість пересельців прибувало з Харьківської, Полтавської, Курської й Воронізької губ., де поміщики з особливою охотою «освобождали», де земля була дорожчою за людей».
Що до Закубання, то воно взагалі почало заселятися не-гірським елементом тільки з 1861–1864 рр. наприкінці й по закінченню війни з Черкесами. Спочатку туди силоміць переселяли козаків і салдатів, бо ще довго охотників осідати в плавнях, лісах, у хмеречі й на горах не знаходилося — ні серед козаків, ні серед «городовиків». Закубанські
