але вона не могла сього добре зрозуміти, а може я не добре пояснив. Дідуньо певно вміє грати в шахи“.
„Вмію“ — відповів Ґраф.
„То й сю ігру зрозумів би дідуньо напевно. Я її знаю, один із хлопців, моїх товаришів у Ню-Йорку, мав таку саму і приносив до мійського парку. То така мила й цікава ігра! Може принести й показати дідуневи? А може оба заграємо? Дінуньо розірветься трохи і забуде про біль у нозі. Чи дуже болить?“
„Ой болить, болить!“
Коли так дуже болить, то не знаю, чи дідуньо буде мати охоту до гри“ — мовив хлопчик, а в голосі звучало щире співчуттє. — „Я рад би знати, чи се дідуня забавить, чи знудить?“
„Побачимо“ — замурмотів старець. — Принеси сю гру“.
Огляданнє забавок і діточих ігор у товаристві малого хлопчика, було дійсно новим і незвичайним заняттєм для достойного ґрафа; але як раз ся новість подобалася йому. Щось мов усміх заграв на його устах, коли Седрик розрадуваний, оживлений, повернув із пуделком у руках.
„Чи можна сей столик присунути до фотелю?“ — спитав.
„Задзвони на Тому“ — сказав ґраф — „і кажи йому присунути“.
О, чи варто кликати його для такої дрібниці? Я сам присуну. Сей столик не тяжкий“.
І знов легкий усміх явився на устах ґрафа, не зводив очий з хлопчика, занятого приготованнєм до гри. Седрик присунув столик до фотелю ґрафа, розложив кратковане пуделко і порозставляв пеньки.
