„Є ще й кітка така сама і має двоє котяток; може би занести їх до кімнати вашої достойности?“
Кілька хвиль пізнійше високий, огрядний льокай, що показував дорогу Седрикови і перевів його через кілька пишних саль, отворив двері, а пускаючи перед собою хлопчика, звістив голосно з повагою:
„Його достойність, льорд Фонтлєрой!“
Слуга розумів, як не можна ліпше, вагу сеї хвилі, в якій малий наслідник стане перед лицем діда. Але Седрик переступив поріг найспокійнійше в світі. Найшовся в великій, гарній кімнаті, де меблів не було багато, лише при стінах стояли осклені шафи, повні книжок. Тапети і занавіси темної барви кидали мрачну тінь довкола, а вікна, осаджені високо і не великі, як се в старинних будівлях буває, так мало пропускали світла, що о тій вечірній порі було майже темно в замковій бібліотеці. Седрик думав зразу, що в кімнаті не було нікого, аж по хвильці спостеріг великий фотель, що стояв при коминку, на якім горів сильний огонь, у фотелю сидів старий мужчина. У його ніг, на килимі лежав пес, величезний доґ. Величезний був, немов лев, а й відтіню шерсти пригадував короля пустині. Коли двері отворилися, пес устав звільна і поступив напроти хлопчини, мовби витав його. Тоді старець, що сидів у фотели, боячись, щоби хлопчик не перелякався, закликав:
„Дуґаль, до ноги, тут!“
