„Нехай Бог благословить вашу достойність!“ — закликала — „Витай нам, майльорде! Дай тобі, Боже, щастє!“
Льорд Фонтлєрой знов здіймив шапочку, а коли повіз рушив, сказав до правника:
„Що се за мила жінка! Пізнала мене, мусіла чути про мене. Як то добре, що тут так близько мешкають діти, я зможу деколи побавитися з ними.“
Пан Гевішем не відповів нічого; не вважав за відповідне говорити малому льордови, що напевно не позволять йому бавитися з дітьми замкового сторожа. Повіз покотився дальше поміж двома рядами ильм, якими була висаджена алєя. Їх розлогі галузи лучилися в горі і творили зелений звід. Седрик не бачив іще ніколи так гарних дерев. Алеж бо парк Дорінкорт належав до найгарнійших в Анґлії. Засаджений відвічними деревами, старанно утриманий, представляв величавий вид; тому й не диво, що хлопчик був захоплений ним. Усе тішило його й вправляло в захват. Проміні заходячого сонця мов струї золота переливалися крізь гущавину; дальші закутини покривала вже тінь, а всюди панувала глибока, святочна тиша.
Сей просторий парк представляв що раз нові види; перед очима навідувачів пересувалися то непроходимі гущавини, то відкриті місця, гарні луки, вкриті травою, засіяні дикими цвітами, або зовсім устелені буйною папоротю. Нераз Седрик скрикнув, повний зачудовання, коли з під кінських ніг вирвався заяць, або крілик сполошений і мчав у корчі, або коли громадки перепилиць підлітали, тріпотячи крильцями. Малий льорд плескав у долоні:
„Як тут гарно!“ — казав до пана Гевішема, — „гарнійше, ніж у мійськім парку в Ню-Йорку.
