Чим більше пан Гевішем пізнавав молодого льорда, тим більший потяг чув до нього. В своїй уяві бачив нераз величаву кімнату на замку Дорінкорт, що звалася бібліотекою, а в ній старця самітного, схорованого і згризливого. Окружений роскішною величністю, численною службою, старець не мав однак при собі нікого, хто його любив би, бож і він протягом цілого свого довгого життя не любив нікого. Завсігди думав лише про себе, про свої приємности, за инших зовсім не дбав. Величезне богацтво і привілеї, що звязані були з його високим становищем, видавалися йому як річ, яка правно припадала для ґрафа Дорінкорт, лише для його особистого задоволення дані йому ласкавим Провидіннєм. Але щоби з тим достоїнством вязалися й обовязки, про се не подумав ніколи.
Тепер був уже старий, а з цілого довгого життя лишився йому лише гостець, та незвичайна дразливість і знеохота до цілого світа, що відплачувався йому так само, бо ґрафа не любили. Коли хотів би, міг би спрошувати гостий, давати приняття, уладжувати лови. Але не мав до сього ніякої охоти, бо знав, що хоч через ввічливість сусіди приняли би запрошеннє, то ні один із них не прибув би з правдивою приємністю. Він не заслужив собі на людську прихильність: був злобний, кождому любив дошкулити своєю невиносимою гордістю, дотинками та зневажливістю.
І старий правник порівнував у думці гордого ґрафа з тим малим хлопчиком, щирим, невинним, добродушним. Пригадував собі його принадну постать, коли то перед двома днями сидів напротив нього в великім фотелі, та оповідав по свойому
