з очий червоних панчішок, що знов на переді маяли, хоч і Біллі добре збирав ногами. — „Я радо дав би що за те, щоби він перший добіг“.
І як раз проразливі крики, оплески, скоки звістили тріумф побідника. Будучий ґраф Дорінкорт станув дві мінути скорше при стовпі ліхтарні, що була їм метою.
„Славно, Седрик Ерель!“ — кричав що сили, гамірний гурток — іще раз і ще раз славно“.
А пан Гевішем усміхнувся з повоза і закликав також:
„Славно, льорд Фонтлєрой!“ — і сказав візникови їхати дальше. Коли станув перед мешканнєм пані Ерель, побачив обох суперників, як поступали спокійно разом. Трималися за руки, живо розмовляючи, за ними йшла решта громадки. Седрик був задиханий, румяний, і спочений.
„Я певно тому виграв,“ — говорив до товариша, — „бо маю від тебе довші ноги. Тиж не гірше від мене бігаєш. А також я старший від тебе, не багато, бо лише три тижні, але се також щось значить“.
Так бажав Седрик осолодити товаришеви понесену поразку, бо хлопчик мав уже в своїй природі, що більше думав про приємности инших, ніж про свої. Навіть у сій хвилі тріумфу, серед радости побіди, памятав на се, що побіджений мусить дізнавати инших почувань, тому старався потішити і звеселити його. І се вдалося йому. Біллі, хлопець трохи зарозумілий, спершу спустив ніс і був маркітний, але удобруханий Седриком, зачав знов хвалитися, як буцім би то він був побідником, а не побідженим.