бажає, щоби льорд Фонтлєрой їхав до Анґлії охотно і був добре успособленний для свого діда… на скілько се може бути. Тому поручив мені, не жалувати гроша, догоджувати у всім молодому льордови, заспокоювати всі його забаганки, звертаючи при тім його увагу, що сі дари походять від діда. Ґраф не догадувався певно, які будуть бажання його внука. Я однако мушу виповнити дане мені порученнє і коли льорд Фонтлєрой хоче обдарувати сю жінку…“
Тут треба дещо пояснити. Пан Гевішем виповняючи порученнє ґрафа, не вважав однак за відповідне повторити дослівно сього, що його достойний клієнт говорив при тім. — Ґраф не кермувався надто благородними думками, коли уповажнив правника, щоби в його імени обсипав дарами його внука.
„Нехай пізнає відразу“ — говорив — „що в мене буде опливати в достатки, що дотеперішне його життє при матери було нуждою в порівнанню до того, яке жде його на замку Дорінкорт. Нехай знає, що коли стане маґнатом і зможе пригорщами розсипувати золото, то з ласки діда“.
Старий правник не повторив сих слів, а мати Седрика була надто благородна і щира, щоби могла догадатися, які то самолюбні спонуки кермували поступованнєм ґрафа. Для неї було се зовсім природне, що сей старець, який утратив усіх своїх синів, тепер самітний, над гробом, старається позискати привязаннє внука. При тім незвичайно втішило її, що перший ужиток, який зробить їі син із сього величезного майна, буде ділом милосердя. Вона також хотіла прийти в поміч бідній жінці, що так заслугувала на співчуттє.
