Седрик потвердив се відповідним порушеннєм голови; сей вислів „дивні дива“ здавався йому якраз відповідний до обставин. Він мав велику пошану для старого купця, любив його, вірив у його розум, уважав його за звершенність у своїм роді. Хлопчина не знав світа й людий, тому не міг робити порівнань, що могли би може деколи й некорисно випасти для його приятеля. Вправді завважав нераз, що купець у мові, в поведенню значно ріжнився від його мамусі, але се не дуже чудувало його. Мамуся була панею, а пані не можуть бути подібні до панів. Вітця не памятав добре.
По довшій мовчанці відізвався Седрик:
„Анґлія мусить бути дуже далеко“.
„По другій стороні Атлянтику“ — відповів поважно пан Гобз.
„Ох, як то прикро! Хто знає, коли ми побачимося, як я виїду“.
„Щож робити, і найліпші приятелі мусять нераз розставатися“.
„А я від давна з вами в приязни, правда?“
„Но так, майже від дня твого уродження. Ти мав, здається, шість тижнів, коли я побачив тебе перший раз на руках твоєї няні“.
„І певно не прийшло тоді вам на гадку, що я буду ґрафом. То клопіт, але на се нема вже ніякої ради“.
„Чи дійсно нема?“
„Нема! Мамуся каже, що отець дуже був би сьому рад, коли б жив іще. То все властиво йому належалося, отже я повинен заняти його місце. Але видите, пане, коли я вже конечно мушу стати ґрафом, то бодай можу постаратися, щоби бути чесним і добрим ґрафом .
