міг предвидіти будучу долю свого сина. І я думаю, що так повинно бути, що мій хлопчик гідний буде свого становища й буде щасливий у вітцівськім краю. Я надіюся,… не припускаю навіть, щоби ґраф схотів відвернути від мене серце мого дитяти. Наколиб навіть хотів, не міг би сього зробити. Седрик має добре серденько, до мене привязаний горячо, не забуде про матір, хочби й розлучили нас. Дуже лякалася я сього, але коли позволяють мені бачитися з моїм хлопчиком, не буду чутися нещасливою. Адже тут іде про його добро.
„Я відгадав“ — сказав собі правник у душі — „вона думає лише про дитину, а не про себе; не самолюбна, як се думав ґраф . „Ваш син“ — сказав голосно — зуміє колись оцінити сю посвяту матери, через яку зискує так богато. Можу вам заручити, що вихованнє льорда Фонтлєрой буде незвичайно старанне. Ґраф буде піклуватися ним правдиво по вітцівськи так, що не відчує браку матірної опіки“.
„Хотілаб я ще знати“, — сказала бідна мати дрожачим голосом — „чи сей дідо полюбить Седруся? Хлопчина чутливий з природи і завсіди всі любили його“.
Пан Гевішем закашляв знов, не легко прийшлося йому на се відповісти. Він не уявляв собі, щоби сей старий подаґрик, вічно нахмарений, міг когонебудь полюбити. Не сумнівався однак, що коли признав уже Седрика за свого наслідника, схоче зискати собі його прихильність, а коли Седрик покажеться гідним свого становища, старець буде тим гордитися. Чи одначе полюбить його?… Тому правник відповів дипльоматично:
