Легко се було зрозуміти. Се дитя мало завсігди при собі праве і любляче серце, завчасу переймилося найблагороднійшими почуваннями, бачило завсігди примір найліпшої матери і примїр сей наслідувало. Роскоші й богацтва не попсували його, бо невинне його серце посідало скарби любови ближних, а гадка була занята добром тих ближних. Сі богацтва, що припали малому льордови так ненадійно, були для нього лише способом до творення добра.
Ґраф Дорінкорт, проходжувався по парку і не зводив очий з хлопчика, що увивався всюди весело, переходив від громадки до громадки, витав знакомих, поясняв се й те своїм американським приятелям, то знов вертав до матери й инших пань, зі всіми розмовляв, усміхався до всіх. Ґраф бачив те все, гладив вус і повторяв собі в душі, що такий наслідник не лише йому, але й старому родови честь принесе.
В великім шатрі зібралися найстарші і найповажнійші державці. По перекусці почала чарка довкола кружити, пили за ріжні здоровля по анґлійському звичаю. Наперед випили за здоровлє ґрафа з такою прихильністю, як ніколи ще доси, а відтак із черги внесли здоровлє льорда наслідника.
Наколиб дехто з присутних не був іще свідомий, з якими почуваннями відносилася довколишня людність до Седрика, пізнав би найліпше в сій хвилі:
„Нехай нам жиє льорд Фонтлєрой!“ — Сей оклик викликав таку бурю многоліть та оплесків, повстав у цілім парку такий радісний гамір, такий галас, що заглушив музику. Всюди чутно було лише се одно імя, повторюване тисячами голосів з оду-
