Хлопчик побіг до сусідної кімнати, приніс капелюх, плащик і з цілим довірєм подав руку вітцеви, якого лише що пізнав; із матірю навіть не попрощався.
„Наколиб я був іще коли до чого потрібний — сказав Бен до пана Гевішема — „то знаєте, де мене шукати, буду на ваші услуги“.
І вийшов із дитиною, не глянувши на розлючену жінку, що знов піднесла голос. З її уст падали зневажливі слова і проклони, в очах горіли блискавки лютого гніву. Ґраф вложив на ніс льорнетку і холоднокровно глядів на неї мов на дикого кота, або на яке инше злобне звіря.
„Но, досить уже того, моя пані“ — відізвався спокійно пан Гевішем, коли Бен із братом і синком вийшов із кімнати — заперестаньте сих криків і злости, се на ніщо не придасться. Як не хочете дістатися до вязниці за підступ і обман, раджу втихомиритися і замовкнути“.
Голос старого правника був так рішучий, що злобна жінка налякалася і втихла. Мов скажена вибігла до другої кімнати, лишаючи обох панів самих.
„Но, тепер позбулися ми її вже на завсігди“ — сказав пан Гевішем, затираючи руки — „й можемо бути спокійні; вона не відізветься більше“.
І дійсно, ще того самого дня виїхала й більше про неї не чули.
Підвівши правника до його мешкання, сказав ґраф до Томи, що замикав дверці повозу:
