„Чи ти будеш моїм хлопчиком?“ — повторив, а голос його був так дивно змінений, зворушений і дрожачий, що не було в нім ані сліду давної суворости, лише та сама рушучість лишилася. — „Будь спокійний, будеш моїм хлопчиком, моєю найлюбійшою дитинкою і доки я жию, ніхто мені тебе не видре“.
На сі слова ґрафа лице Седрика покрилося живим румянцем і радість заясніла на нім; вложив собі руки до кишені, що робив завсігди в хвилях великого задоволення і закликав весело:
„Чи дійсно так? Дідуньо буде мене завсігди однаково любити? В такім разі не жаль мені сього ґрафства. Бо я думав, що лише льорд Фонтлєрой може бути дідуневим унуком і се тому так дивно якось мені було. Але ніхто не відбере Любунці дому й повозика, а я лишаюся дідуневим любим унуком, то щож мені шкодить, що буду називатися Седрик Ерель, а не льорд Фонтлєрой?“
Ґраф пригорнув дитя до себе і сказав тим самим зворушеним голосом:
„Не видруть тобі сього, що я всіми силами постараюсь заховати для тебе. Взагалі не вірю, щоби змогли тобі дещо видерти. Ти гідний сього становища, ти повинен на нім позістати,.. і дасть Бог, зістанеш. А доки я жию, ніщо не зміниться, ніщо!“
Ґраф здавався забувати, що говорить до дитини, радше сам з собою говорив і рішав. Ніколи ще не відчув так глибоко, як дорогою була йому ся дитина. Його гордість була поборена, серце взяло верх над нею, вже не наслідника любив, лише внука.
