щаннє з Діком на кораблі, виймив із кишені червону, шовкову хусточку і показав міс Вівіяні.
„Нині вложив я її до кишені“ — сказав — „бо нині такий святочний день. Як же тішивбися Дік, колиб знав, що на великім, прошенім обіді я мав його дарунок при собі“.
Ся червона хустина не виглядала елєґантно, але Седрик у такий спосіб оповів її історію і представив значіннє сеї памятки, що ніхто не мав охоти глузувати, всі слухали з заняттєм і співчуттєм. Хоч малий льорд розмовляв з оживленнєм, коли його до сього заохочували, нікому однако не наприкрився, як се слушно сказав старий ґраф. Переходив із місця на місце, прислухувався розмові старших, але не мішався до неї, лише коли хто заговорив до нього. Деколи перелетний усміх являвся на лицях старших панів, що то здавна знали добре ґрафа, а тепер бачили, як хлопчик горнувся до нього з тим довірєм люблячої і любленної взаїмно дитини, як опирався о фотель старця, та клав йому руку на рамена, або на колінах. Ґраф достерігав сі усміхи і сам усміхався. Йому було мило, що сердечні почування внука для нього так неподібні до тих, що їх загально будив, звернули увагу гостий.
Пан Гевішем був також прошений на обід до замку, але години минали, вже подали до столу, а його все ще не було. В тім було щось незвичайне, бо на кожде візваннє ґрафа все точно являвся старий правник. Уже вставали від стола, коли ввійшов до їдальні і видко було, що мимо спізненної пори йшов швидко, обтирав піт з чола, незвичайне зворушеннє малювалося на його сухім, поморщенім лиці.
