„Що сталося, Катерино?“ — закликав трівожно.
„Дивні річи зайшли в нас“ — сказала Катерина дрожачим голосом.
„О, мій Боже! що сталося?“ — питав Седрик біжучи за нею — „чи Любунця не хора? Може перестудилася“…
„Ні, ні, нічого злого нема, навпаки, але се такі дивні, дивні річи!“
Так розмовляючи дійшли до дому. Перед домом, на улиці стояв повозик, через партерове вікно Седрик побачив матір, що розмовляла в сальонику з якимось чужим, старим паном. Катерина не позволила хлопчикови ввійти до гостинної кімнати, але наперід повела його на гору до його кімнатки і мигом убрала в найгарнійший одяг кремової краски, з гарною амарантовою шарфою. Було се вже чотири роки по смерти капітана; хлопчик не носив уже жалоби, лише мати не здіймала доси чорної сукні. Катерина причесала гарне, довге волосєчко хлопчика, а беручи поспішно то одяг, то гребінь, повторяла невпинно:
„Великий Боже! Чи то кому снилося? Такий маґнат! Такий пан із панів, такий льорд! Такий ґраф!“
„Що се за пан, Катерино? Що за льорд, що за ґраф?“ — питав Седрик, але не змігши нічого допитатися, дав спокій і подумав, що від матери довідається про все.
Коли вже був вистроєний, Катерина відчинила двері і Седрик прожогом вбіг до гостинної. На фотелю побіч матери сидів сей старий пан, котрого через вікно заздрів. Пані Ерель була незвичайно зворушена, слези блестіли в її очах.
