логих сіл ґрафа, що так живописно з горба представлялися. Але якіж сумні річи найшла там! Бо є багато річий, що з близька не видаються так гарні, як із далека. В селі, що межувало з замком і звалося також Дорінкорт, панувала найстрашнійша нужда. Нужда потягла за собою недбалість і лінивство; багато з тих бідаків бачучи, що найтяжшою працею можуть ледви оплатити напів розвалену, вогку ліпянку, переставали працювати і не старалися вже про полекшу своєї долі. Инші знов наслідком хороби тратили сили до праці, а всі потрібували моральної і матеріяльної помочі. Ректор Мордент оповідав пані Ерель, як постепенно погіршався стан річий, аж у кінци дійшло до того, що вже й порадити лиху годі було. Один був лише вихід, що міг вплинути на сих людий: надія на ліпшу будучність. Наколиб їм хто міг дати таку надію на красшу долю для них, може би тоді відзискали охоту до праці. Ґраф міг лише се зробити; вже сама відбудова їх мешкань привернула би здоровлє нещасливим, що в тій вогкости вели життє.
Коли пані Ерель перший раз заглянула до „Заулка“, її серце стиснулося на вид нужди, яка там панувала, особливо жаль їй було тих дітий блідих, зголоднілих, опущених від материй наслідком хороби або недбальства. І згадала на свого синка, веселого, румяного, що мешкав у величавім замку серед роскоший й богацтва і в серци доброї матери зродилася гарна і благородна думка: ужити посередництва як раз того синка, щоби принести нещасним поміч і полекшу. З оповіданя Седрика знала, як дідо любить його, як у всім йому догоджає; може з того могло би вийти і для инших що добре.
