Одного дня переїздив Седрик коло школи, як раз у хвилі, коли діти з неї виходили. Спостеріг між ними малого каліку, Івася Гартля й уперся, щоби зсісти з коня, посадити його на своїм місци і відвезти до дому.
„Не дав себе ніяк переконати“ — оповідав пізнійше Вількінс у стайні сю пригоду. — „Я хотів Івася посадити на свого коня, але майльорд сказав, що мій кінь за великий, що Івасеви буде далеко вигіднійше на куцику. Не було ради, я мусів уволити його волю, посадив Івася на куцика, а майльорд ішов пішки; руки вложив у кишеньки, шапочку заложив на бакер і розмовляв з Івасем, посвистуючи весело. Коли ми так заїхали перед дім матери хлопчика, вона вибігла зачудована та зачала кланятися аж до землі. А майльорд здіймив перед нею шапочку, мов перед якою великою дамою і говорив:
„Я відвіз вам, пані, сина, бо бачу, що йому тяжко ходити о палиці. Попрошу дідуня, щоби казав йому зробити порядні кулі, тоді буде йому вигіднійше. — Можете уявити собі, що діялося з бідною жінкою; зовсім забула язика в роті“.
Вількінс мав обовязок здавати ґрафови справу з усього, що діялося підчас прогульок кінних із малим льордом; згадав отже і про сю пригоду, але досить осторожно, бо боявся гніву ґрафа. Але навпаки сей зачав сміятися, прикликав Седрика і казав собі все подрібно оповісти, а через увесь той час не сходив усміх з його лиця.
В кілька день пізнійше перед дім удовиці Гартля заїхав повіз ґрафа. З нього висів льорд
