„Се дарунок для матери від тебе, хлопче“ — сказав ґраф, що випровадив його на ґанок; — „не повинна пішки ходити, повозик придасться їй. Візник Віль буде на її прикази; але памятай, що се ти даєш матері сей дар“.
Радість малого льорда годі описати; безладними доривочними словами дякував дідови. Підчас ізди ріжні гадки займали його ум; чому сей дідо так великодушний для його матери, не хотів до неї зближитися? Загадка не до розвязання.
Пані Ерель зривала рожі в огороді, коли повозик заїхав перед ґанок. Седрик вискочив, а біжучи до неї, кликав розрадуваний:
„Любунцю! Чи ти знаєш, сей повозик, сей коник, то для тебе! Він сказав, що се я тобі дарую, що се від мене такий пишний дарунок! Будеш могти їздити всюди, куди захочеш“.
Був такий щасливий, що мати не мала серця псувати його радости, хоч було їй немило приймати дари з рук чоловіка, що показував їй таку нехіть. Але не хотіла передчасно отвирати очи дитині, мусіла отже улягти просьбі Седрика і всіла з ним до повозику, забираючи зірвані рожі з собою і так обїхала ціле село. А підчас того хлопчик виславляв доброту, благородність і инші чесноти діда, котрого кожде діло, кожде слово вмів представити в такім світлі, що мати, слухаючи його, не могла опанувати свого зворушення. Голубила се дитя солодке й тішилася, що в невинности своїй не достерігало злого і потрафило здобути сухе серце самолюбного старця, що доси не любив нікого і котрого також ніхто не любив.
