Я не хочу мужичкою бути,
Хочу жити, як пані вельможна“
От пішов він до синього моря;
Невпокійне щось синєє стало.
Став рибчину він кликати знову;
Приплила золотенька й спитала:
„А чого тобі треба, дідусю?
Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Бо ще гірш збожеволіла баба,
Не дає й на хвилину спокою:
Вже не хоче селянкою бути,
Хоче жити, як пані вельможна“.
Одмовляє йому золотенька:
„Не вбивайся, іди собі з Богом!“
Повернувся старий до старої.
Що ж углядів? Високий будинок;
А на ґанку стоїть його баба.
В золотистім коштовнім кирсеті,
У [саєтовий[|саєтовій]] гарній намітці,
Самоцвіти оточують шию,
На руках золоті сяють перстні,
На ногах же червоні сапянці.
Челядинці навколо слугують…
Вона бє їх, за чуба тягає.
От і каже старий до старої:
„На добридень, вельможная пані!
Що ж тепер, вдовольнив твою душу?“
На старого нагримала баба
І до стані робити послала.
От минає ще тижнів ізо-два,
Баба гірше та й гірше дуріє,-
Жене знову до рибки старого:
„Ще піди та вклонися рибчині:
Вже не хочу я панею бути,
Верховодити хочу всім морем,
Щоб у морі у синьму жити,
Щоб та рибка мені слугувала,
За попихача бігала в мене“.
Не насмів суперечить дід бабі,
Не наваживсь одмовити й слова.
От іде він до синього моря,
Бачить — море вже надто бурхливе,
