Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Розгнівилась на мене старенька,
Не дає супокою старому:
Вагани, бач, нові їй потрібні, —
Наші вже зовсім розсохлись“.
Одмовля золотенька рибинка:
„Не турбуйся, іди собі з Богом!
Будуть вам вагоночки новенькі“.
Повернувся старий до старої
Аж у жінки вже ночви новенькі
Але гірше стара його лає:
„Оце добре пошився ти в дурні!
Що ж ти випросив ці ваганочки!
Чи багато ж у ночвах користи?
Вернись, дурню, ти знову до рибки,
Уклонись їй та випроси хату“.
От пішов він до синього моря;
Скаламутилось синєє море.
Взявсь рибчину він кликати стиха.
Приплила золотенька й спитала:
„А чого тобі треба, дідусю?“
Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Бо ще гірше стара мене лає,
Не дає й на хвилину спокою:
Просить хату уїдлива баба“.
Одмовля золотенька рибинка:
„Не сумуй та іди собі з Богом!
Хай вже так: буде гарна вам хата“.
Повернувся старий до землянки,
А її вже і сліду немає;
Замісць неї з кімнатою хата,
З чепурненькою білою піччю,
Ще й ворота тесові–дубові
Біля хати стоїть його жінка,
На всі боки старенького лає:
— Та й дурний же ти, справді що гава!
Знов до рибки іди та вклонися:
