индикові, людям на сміх, а мені на велику досаду? Бувай же здоров!
Сказавши се, закукурікало голосно Півпівника і гордим поступом пошкандибало далі.
Наузкрай ниви, на стерні, куривсь димок маленький. Півпівника підійшло до його і побачило искорку в попелі; ледве-ледве жевріє искорка.
— Кохане Півпівника! — каже вона йому. — У добру годиноньку ти надійшло до мене. Ти мене од смерти оборониш. Не знаю, де мій приятель вітер застряв, а то б він мені зараз допоміг. Будь ласка, пригорни до мене трошки сухого листячка або соломки, — я зараз оживу й звеселюся.
— А що мені в тому, — одказало йому Півпівника. — гасни собі, коли тобі хочеться!
Та й засипало искорку попелом.
Прийшло Півпівника в столицю. Підходить воно до царського будинку, щоб подивитись на царя й царицю. Гляне, аж чоловік в білій шапці. Воно й питається в горобця:
— Що се за чоловік?
— Се, каже, кухарь царський.
Ну щоб же утікати хоч звідсіля, як мати навчала! Куди! воно й гребінець свій червоний і хвіст закручений настовбурчило та просто й чимчикує до кухаря, боком на його позираючи; а кухарь хіп його за крило!
— Гей — гукає тоді кухарь на свої хлопята, — а кете сюди окропу! ось я його обпатрошу!
— Водице, моя сестрице! — каже тоді Півпівника, — будь ласка, не печи мене, змилосердись надо мною!
— А ти надо мною змилувалось, як я тебе прохала, текучи рівчаком? — одрізала вода, та аж кипить із серця, і обпарила його до-щенту; а тут хлопці–кухарчата кинулись — і ні одного пірця на йому не зоставили. Потім узяв кухарь миску, положив Півпівника та й поставив проти жару.
— Ой, огнику, мій братіку! — пищить Півпівника, — не печи ж мене, не жарь мене!
Ось постій лиш! — затріщав огонь, пізнавши його і без піря: — я тебе навчу, як мене попілом закидати!
