норі, а собака над норою, — не може влізти. От вона й давай питатися ушей:
— Ушечки мої любі, що ви думали-гадали, як од того хортища втікали?
— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
— Спасибі ж вам, мої любі ушечки, я вам сережки золоті куплю.
Тоді до очей: „Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як од того хортища втікали?“
— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
— Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.
Потім до ніг: „Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як од того хортища втікали?“
— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щвидче втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
— О, спасибі ж вам, мої любі ніженьки, — я вам куплю червоненькі черевички з срібними підківками.
— А що ти, хвостище-помелище, думав-гадав, як од того хортища втікав?
— Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золотую кожушину зняв.
Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:
— На тобі, хортище-собачище, хвоста, одкуси, поки біле!
А собака як ухопить, так увесь хвіст і одкусила.
От і стала лисичка куца. І почала вона думати, як би їй так зробить, щоб не сміялися з неї. Поскликала вона лисиць та й почала їх умовляти, щоб поодривали вони собі хвости. „Хвости, — каже, — зовсім непотрібні, — тільки дурно їх за собою тягаємо“. Одна лисиця й каже; „Ох, не казала б ти сього, як би не була куца!“ Куца лисиця й замовкла.
Пішла тоді лисиця між зайці. А ті побачили, що вона куца, — давай з неї сміятися.
