— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!
— Е, вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рота роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо! — каже.
От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так тая паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як учистить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! — тоді сів сердега та й плаче: „Чи тож видано, щоб живе мнясо та само в рот ускочило?!“
Іде він знов, аж бачить — лежить на дорозі сало, — чоловік загубив.
Він сів та й дума: „Добре, каже: ззім я його, а воно солоне — пити схочеться… Піду спершу напюся, а тоді вже“… Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв теє сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: „Хто ж таки не ївши пє?“
Сидів-сидів, — так їсти — аж-аж-аж!..
От іде по дорозі кравець.
— Здоров, чоловіче! — каже вовк.
— Здоров!
— Я тебе ззім.
— А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже: „Вовк“.
— Брешеш, собака!
— Ні, — каже, — їй-Богу, — вовк!
— Та й малий же, — каже; — а ну, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — давай мірять аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міря. — Аршин і здовш і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк я чкурне! та побіг до вовків:
— Вовчики-братіки! Таке й таке лихо!
Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки
