Поти ловив вовчик рибу, поки хвіст так прикіпів в ополонці. Тоді лисичка в село:
— Ідіть, люде, вовка бить!
Люде як вискочать — з кочергами, з рогачами, з сокирами… Ледве не пропав вовчик - насилу втік.
Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: піде нічого не піймає. От, бачить він, — на луці пасеться кобила. Він до неї.
— Здорова була, кобило! Я тебе ззім.
— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака!
— Їй-Богу, — каже, — вовк!
— Ну, коли ж ти вовк, — з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— Аз голови! — каже.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! коли вже ти наважив мене ззісти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так! — каже вовк, та зараз до хвоста… Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім він світі… А кобила-як дремене! аж курява встала. От вовк сидить собі та й дума: „Чи я не дурний, чи я не скажений?… Чому було не хватати за горло?“
Пішов вовк. Бачить — баран пасеться над яром.
— Здоров, баране!
— Здоров!
— Я тебе ззім.
— А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже: „Вовк“.
— Та берешеш — собака!
— Ні, їй Богу, — каже, — вовк!
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
