обід. Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати і разом з голодом почала злість підступати під серце.
— Що-ж се, — ревів ведмідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи може їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до ліса і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу!
Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Над-вечір уже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютости. В такім настрою застав його заєць.
— Га, ти помано, ти хлистику, ти гусяче повітря! — кричав на нього ведмідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я тебе, такого комаря, маю цілий день голодний ждати?
Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро стямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемнійше:
— Вельможний пане! Не моя в тім вина що так пізно прихожу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодня, в день твоїх іменин, вони, ще досвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодня добрий баль.
— Ну, і що-ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? — запитав ведмідь.
— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив заєць. — Міркуючи, що в тім лісі нема иншого пана крім тебе, йдемо собі спокійнісенько стежкою, коли із камяного за̀мку вискочив величезний ведмідь та й до нас. „Стійте!“ кричить. Ми стали. „Куди йдете?“ Ми розповіли по правді. „Го, го, — крикнув він. — Нічого з того не буде. Се мій ліс і я не позволю, щоб ви своїм мнясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої і я беру вас собі на обід“. Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли
