Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушинку,
Сам запрігся в саночки
І поїхав по ялинку.
Ледве я зрубати встиг,
Ледве став ялинку брати,
Як на мене зайчик — плиг!
Став ялинку однімати.
Я сюди, а він туди…
„Не віддам, — кричить, — ні за що!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!
Не пущу, і не проси!
І цяцьками можна гратись,
Порубаєте ліси,
Нігде буде і сховатись!
А у лісі скрізь — вовки,
І ведмеді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-сіниці“…
Страшно стало… — Ой, пусти;
Не держи мене за поли.
Бідний зайчику, прости, —
Я не буду більш ніколи!
Низько, низько я зігнувсь
І ще нижче скинув шапку…
Зайчик весело всміхнувсь
І подав сіреньку лапку.
Був собі в однім лісі ведмідь, та такий дужий та лютий, що не приведи Господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле. Ліс був великий і звірини в нім багато, то про те страх пішов на всіх. Аджеж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли