Взяв і випустив ведмедика. Знов сів над лядою. Вовк його й просить:
— Ой, дідусю, пусти мене, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
— Гляди!
І вовка випустив. Сидить, а лисичка виткнула мордочку та й собі просить:
— Ой, пусти мене, дідусю, я тобі й гусей і курей принесу!
— Ну, гляди!
І лисичку пустив. Остався один зайчик і той просить:
— Пусти мене, дідусю, — я тобі стьожок, серег, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю.
Пустив і того.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! щось до діда в двері. Баба прокинулась;
— Діду, діду! щось до нас у двері шкряботить, — піди, подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улік меду притяг. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! Коли вийде — аж повен двір овець вовк понаводив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей — усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, серег, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити в дорогу та так забагатіли! А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й ростав.
Мале, забавненьке воно:
В дворі гуляє — в смішки грає,
Або підійде під вікно,
Стоїть і хлібця дожидає.
Буває, із двора чкурне, —
Ловить його — смішна робота,
Або дивується, дурне,
Що перед ним нові ворота.
Колись то запряжем бичка
І привезем гостинців санки;
І масличка і молочка,
Або ще й сиру і сметанки.
Одарка няня, що колись
