До самої школи діти змагалися, чи ділити знахідку, чи не ділити.
В школі учителя ще не було. Петрусь зараз розказав школярам, що вони з Павлусем знайшли двадцять копійок і що Павлусь такий скупига, такий неподільчивий, що хоче сам спожити ту знахідку. Школярі загули, немов у пасіці рій бжіл; одні дорікали Павлусеві, другі стояли за його, треті радили не ділитися грішми, а зараз, як вийдуть з школи, купить у перекупки за всю знахідку ласощів і поділити їх між усіма школярами. Петрусь змагався, кажучи, що тих ласощів не стане про всіх.
— Ліпше йому десять копійок нехай і мені десять; як хто хоче, так собі і споживе, — говорив Петрусь.
Один тільки школярик не втручався до того змагання. Він стояв біля груби, грівся і плакав.
— Чого ти, Іцю, плачеш? - спитав Павлусь у хлопчика.
— Змерз, — відповів Іцько, — руки поклякли, несучи книжки.
— Хіба в тебе рукавичок нема?
— А вже-ж нема, де я їх візьму.
— Батько нехай купить
— У мене тата нема.
— Ну, мати… хіба не все одно.
— У мами грошей нема й на хліб.
— Гей ти! Гонкий! Слухай! — гукнуло до Павлуся кілька школярів. — От ми усі гуртом прирадили вже, як вас розвести з Тонким за отсю знахідку.
— Ні, не треба, я й сам знаю, — відповів Павлусь, — ось я їх віддам Іцькові на рукавиці; у його рукавиць нема! Он як він змерз, аж плаче… На, Іцьку, візьми та купи собі рукавички, — мовив Павлусь віддаючи Іцькові свою знахідку.
Іцько аж засяяв, узявши гроші.
— Сховай же добре, щоб не згубив, — радили школярі Іцькові.
— Не згубить; я піду з ним на базар і поможу йому вибрати гарні рукавички, — промовив Петрусь.
— Не треба тобі зо мною ходить, — мовив Іцько, — я рукавиць не купуватиму, я віддам гроші мамі на хліб.
