Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/154

Ця сторінка вичитана

— А я в кишеню сховаю.

— А я і в кишені знайду.

Петрусь вхопив товариша за руку.

— Геть! відчепись! Чого ти лізеш! — скрикнув Павлусь.

— Чого ти боїшся! Думаєш, я справді відніматиму… я тільки так, я шуткома… тільки подивлюся, що там.

— Що? звісно що! знахідка!

— Та яка?

— Яку Бог послав: двадцять копійок.

— Неправда — покажи!

— А не вирвеш з рук?

— Та ні!

Забожись!

— Гріх божиться!

— Не забожишся, — не покажу… хіба, коли хоч, здалеку.

— Ну, добре, нехай і здалеку… показуй!

Павлусь відійшов наперед кілька ступнів, розчепив кулак і, простягши руку, промовив:

— Дивись! А що? брешу?

— Справді двадцять копійок!- — промовив Петрусь, глянувши на Павлусеву долоню, де лежала срібна монета. Павлусь швидше сховав її в кишеню і промовив:

— Ну, побіжім, а то спізнимося; учитель сваритиметься.

Побігли.

— Слухай, Павлусю! — озвався Петрусь. — Що ти зробиш з тими грішми?

— Не скажу! Може проїм, — яблук куплю, може оріхів, може в цирк піду… побачу ще.

— Так не можна, — промовив трохи понуро Петрусь незадоволеним голосом і аж спинився трохи.

— Чому се так, — не можна? — запитався, дивуючись Павлусь.

— Тому, що вкупі йшли, вкупі знайшли, — значить, треба вкупі й спожити.

— Е, ні! ні! — змагався Павлусь: — я сам знайшов, — ти й не бачив! ти й не знав би був коли б я не похвалився… Я казав: цур, не ділиться, а ти на те нічого!