Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/151

Ця сторінка вичитана

— Та се й не трудно отгадати, — каже дочка.

— Ну, а як же ти її відгадаєш?

— Та жирнійш над усе — земля-мати, що нас корме й поє та всіх же нас і поїдає. Прудчійш од усього — думка, що в одну хвилину можна подумати хоч про які землі та города. Наймнякійший од усього — кулак.

— А се як же так? Хіба не знаєш, що як ударити кулаком, то не дуже мнякий здається?

— А на що ж ви, тату, на подушці лежите, а кулак під голову підкладаєте, коли він не мнякший од подушки?

— Та воно то так. Ну, добре, так і скажу панові.

Другого дня брати прийшли до пана, а він лежав тоді на подушці та й кулак під голову підложив.

— Ну, що, відгадали?

— Відгадали.

— Ну, ти? Іване, як отгадав? — питає пан у багатого брата.

— Та, пане, я вже так надумав: на що й жирнійшого, як ваші коні, що у стані стоять, або хоч і кабани, що в сажу сидять; на що прудчійшого над ваші хорти, що хоч якого звіря піймають; на що й мнякійшого, як ваша перина.

— Е, ні, — каже пан. — Не буде твоя корова. Ну, а, ти, Прокопе? — питається у бідного.

— Нема, — каже той, — жирнійшого на світі над землю-мати, що вона нас корме, поїть та нас же й поїда. Нема й прудчійшого над думку, що в одну хвилину можна задумати хоч про які далекі города та землі. Нема й мякійшого на світі, як кулак.

— Що ти кажеш!

— А на що ж ви підложили його під голову, коли він не мнякійший од подушки?

— Се так, — каже пан. — Корова твоя буде. — Але скажи, хто се тебе так навчив?

— Та що ж, пане, нема де правди діти: се мене так дочка моя навчила.

— Коли дочка твоя така розумна, то понеси їй кошик печених, яєць, щоб вона з цих яєць наплодила курчат та щоб до вечора й вигодувала.