Лис, справді, доповоз до самої ополонки, в якій плавала Сіра Шийка, і вмостився на льоду. Очі у старого не гаразд бачили й за Лисом не добачали качки.
— Треба Лиса так застрелити, щоб коміра не зіпсувати, — міркував собі старий, націляючись на Лиса. — А то ж стара буде лаятись, коли комір буде дирявий… Ото ж на все потрібне уміння, бо без нього й блохи не вбєш.
Дідок довго націлявся. Нарешті бахнув з рушниці. Кріз дим од по̀стрілу мисливець бачив, мов щось метнулось на льоду, — і скільки духу подався до ополонки; біжучи разів зо два впав, а як добіг до ополонки, то тільки руки розставив. Коміра, мов би й не було, а в ополонці плавала Сіра Шийка.
— От так оказія! — промовив старий, розставляючи руки. — Вперше бачу, що Лис качкою обернувся… Та й хитрий же звір…
— Дідусю, Лис утік, — пояснила Сіра Шийка.
— Утік? От тобі, стара, й комір до кожуха… Що ж це я буду робити, га? А дурненька, чого тут плаваєш?
— Та я, дідусю, не могла полетіти з иншами. У мене одно крильце поламане…
— Гей дурненька, дурненька… Та ж ти замерзнеш тут, або Лис тебе ззість! Та…
Дідок подумав погадав, похитав головою й надумався.
— А ми ось що з тобою зробимо: я тебе онукам однесу. Ото зрадіють… А на весну ти старій яєчок нанесеш та вилупиш каченяток. Так я кажу? Ото ж то й то, дурненька…
Дідок витяг Сіру Шийку з ополонки й поклав за пазуху.
Кожух нехай ще вкупі з коміром погуляє в лісі. Зате онуки хто-й зна й як зрадіють…
Зайці все це бачили й весело сміялись. Дарма, стара й без кожуха на печі не замерзне.
