Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/134

Ця сторінка вичитана

„Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?“
— „Ох! за мною через став
Аж сто вовків гналось!“
— „Бог з тобою!., сто вовків?
Та-б село почуло!“
— „Та воно, так, і не сто,
А пятдесят було!“
— „Тай пятдесят диво в нас…
Де-б їх стільки взялось?“
— „Ну, нехай вже, нехай так,
Але десять гналось!“
— „Та і десять не було!..
Знать, один усього?“
— „А як один?… аби вовк!
Страшно і одного!“
— „А, може, то і не вовк?“
— „А що ж то ходило. —
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило?..“


Сіренька Шийка.
 
I.

Перший осінній холод, од якого пожовкла трава, всім пташкам наробив великого клопоту. Всі почали готуватися в далеку дорогу. Тільки старий селех з качкою не могли собі ради дати, що їм робить з Сірою Шийкою.

Сірою Шийкою вони звали свою каліку-дочку, у котрої ще з весни було переломлено крило, коли нишком до гнізда підліз Лис і схопив каченя. Стара качка одважно кинулась на ворога і врятувала каченя; але одно крильце було вже поламане.

— І подумати страшно, що ми покинемо тут Сіру Шийку самітньою, — не раз промовляла Качка плачучи. — Всі полетять, а вона одна-однісінька лишиться. Так, зовсім сама… Ми полетимо на південь, у тепло, а вона, сердешненька, буде тут мерзнути… А вона ж наша дитина і як я її кохаю, мою Сіру Шийку!

Стара Качка перед близькою розлукою ще ласкавіше поводилася з своєю донькою калікою.

— Адже ви на весну вернетесь?  питала Сіра Шийка у матері.

— Так, так, моя люба, вернемось… І знов будемо жити всі вкупі.