Памятаю, мені було років шість або сім, як це діялось. Наша хата стояла майже край села, вся обсажена вербами та тополями. За нею стлався до кінця села широкий вигон, де весною й літом пастушки пасли ягнята.
Дома не було мені з ким гуляти. Була в мене одна менча за мене сестра, але така вередлива та плаксива, що й гуляти з нею було не можна. Оце почнемо гратись, я її торкну чи зачеплю, а вона й починає плакать на всю хату та й зараз біжить до матері жалітись.
Нема мені дома з ким гуляти, а гуляти, Господи, як хочеться! Так було мене й тягне на той вигон. І побігати є де на просторі, і з хлопцями гарно погуляти.
Оце було втічу з хати на вигон до хлопців, бігаємо на-вперейми, граємо в довгої лози, загнуздаємось та гуляємо в коней. А обридне бігати, ідемо до річечки, що текла внизу коло вигона, серед очерету та осоки. Лазимо було в лозах, понариваємо прездорові пучки ожини, наїмося ще й позамазуємо пазухи ожиною. Прийду було до дому і сестрі принесу лучок ожини. А мати питає:
— На віщо ти, Васильку, замазав білу сорочку ожиною?
Велика цяця — біла сорочка. Спробувала б мама, як гарно лазить в лозах та ожину рвати!
Ото раз над вечір нудився я, нудився та й думаю: „не видержу більше, піду крадькома до пастушків“. Перебіг садок, виліз на тин, плигнув зопалу через тин на колючки, поколов собі колючками литки, набрався репяхів, як та вівця, а далі дременув на вигон, що було сили. Біжу я, дивлюсь, — ягнят не видно і пастушків нема. А далі думаю, що пастушки погнали ягнята на конець вигона. Прибіг я, — і там нема пастушків. Я побіг шляхом по-під високим житом, що вже викидало колос, а поперед мене біжить чубата посмітюха — та так недалечко од мене. Мені здавалось, що вона молоденька, і я її зловлю руками та й принесу сестрі на гостинець. Що добіжу до неї, то вона зніметься та й перелетить далій на ступнів два по-над
