Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/127

Й шепотять от-так помалу,
Аж схиляючись до рук:
„Чи-ж тобі не нудно стало
Од бридких твоїх наук?

Нас на дереві — не злічиш!
Ось біжи до нас В садок!
Ти собі з гілляк натрусиш
Повним-повний фартушок!“

Але дівчинка не слуха
Тих знадливих вишеньок,
Затулила тісно вуха
І не дивиться в садок.

Пильно дивиться у книжку
І очей не одведе,
А її хапа за ніжку
Цуценятко молоде.

„Годі, годі вже науки!
Годі, годі цих книжок!
Ось візьми мене на руки,
Та й біжімо у садок!

Там метелики біленькі,
Там гарненькі квітоньки;
Я побігаю жвавенько,
Ти-ж сплітатимеш вінки“.

Але дівчинка не слуха
Цуценяткових річей
Затулила міцно вуха,
Не одводить і очей.

Пильно учиться дитина,
А ні на що не вважа,
А малесенька пташина
Знов дитині заважа:

„Гей, покинь, покинь учитись,
Та біжи до нас в садок, —
Будеш гратись, веселитись,
Заспіваєш пісеньок!“

Але дівчинка пташині
Веселенько одмовля:
„Почекай ще дві хвилині
Як урок свій вивчу я,

Побіжу до вас в садочок.
Буду бігати й співать!..“
І сідає аж в куточок,
Щоб урок свій дочитать.

Зирк! А промінь золотенький
Простягнувсь аж до кутка
І говорить веселенько;
„Ой, дитинко молода,

Покидай цю тісну хатку
Та біжи у поле, в гай,
Не побачуть мама й татко.
А на дворі справжній рай!

Сонце золотом палає,
Аж тріпочеться садок,
Все сміється, все співає, —
Та покинь-бо свій урок!“

Але дівчина слухняна
На спокусу не вважа, —
Пильно учиться, кохана,
Хоч їй промінь — заважа.

Ну і вивчила уроки,
Поховала всі книжки,
А тоді вже в скоки в боки.
Та мерщій в гаї, в садка!