Й шепотять от-так помалу,
Аж схиляючись до рук:
„Чи-ж тобі не нудно стало
Од бридких твоїх наук?
Нас на дереві — не злічиш!
Ось біжи до нас В садок!
Ти собі з гілляк натрусиш
Повним-повний фартушок!“
Але дівчинка не слуха
Тих знадливих вишеньок,
Затулила тісно вуха
І не дивиться в садок.
Пильно дивиться у книжку
І очей не одведе,
А її хапа за ніжку
Цуценятко молоде.
„Годі, годі вже науки!
Годі, годі цих книжок!
Ось візьми мене на руки,
Та й біжімо у садок!
Там метелики біленькі,
Там гарненькі квітоньки;
Я побігаю жвавенько,
Ти-ж сплітатимеш вінки“.
Але дівчинка не слуха
Цуценяткових річей
Затулила міцно вуха,
Не одводить і очей.
Пильно учиться дитина,
А ні на що не вважа,
А малесенька пташина
Знов дитині заважа:
„Гей, покинь, покинь учитись,
Та біжи до нас в садок, —
Будеш гратись, веселитись,
Заспіваєш пісеньок!“
Але дівчинка пташині
Веселенько одмовля:
„Почекай ще дві хвилині
Як урок свій вивчу я,
Побіжу до вас в садочок.
Буду бігати й співать!..“
І сідає аж в куточок,
Щоб урок свій дочитать.
Зирк! А промінь золотенький
Простягнувсь аж до кутка
І говорить веселенько;
„Ой, дитинко молода,
Покидай цю тісну хатку
Та біжи у поле, в гай,
Не побачуть мама й татко.
А на дворі справжній рай!
Сонце золотом палає,
Аж тріпочеться садок,
Все сміється, все співає, —
Та покинь-бо свій урок!“
Але дівчина слухняна
На спокусу не вважа, —
Пильно учиться, кохана,
Хоч їй промінь — заважа.
Ну і вивчила уроки,
Поховала всі книжки,
А тоді вже в скоки в боки.
Та мерщій в гаї, в садка!
