Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/122

Ця сторінка вичитана

сяка!“ От вони повходили в хату, давай примірять. А баба й каже на свою дочку: — „Давай, доню, ніжку!“ — Вони приміряють, — не приходиться. Тоді й кажуть; „А де-ж, бабусю, ваша друга дочка?“ — „Та то, — каже, — така нетіпаха, нечепура, — куди її!“ — „Нічого, — кажуть, — давайте, яка вона єсть!“ От вона злізла з печи, баба її турляє. „Хоч-би ти причепурилась!“ — Приміряють той черевичок а він так і улип, як там був. Царедворці ті так зраділи, що Господи!

„Ну, кажуть, ми цюю дочку візьмемо з собою“. — „Куди ви її братимите — таке цвілля? Там з вас люде будуть сміятися“. — „Отже возьмемо.“ — кажуть. Баба лящить, не пускає: „Як таки можна, щоб така нетіпаха стала дружиною царської дитини“? А їй не те, а те, що не її дочка… „Ні, кажуть, одягайся, дівчинко!“ — „Постійте, — каже, — трохи, піду уберусь.“ От прийшла до верби ярої, — одяглась, обулась… і така стала гарна, що ні здумать, ні згадать — тільки в казці сказать.

От, посідали у карети — поїхали. Як побачив царенко — сам не свій! „Швидче, — каже — благословіть, тату.“ От їх поблагословили і одружили і таке весілля справили, що ввесь мир був.


Пишна.

Через греблю іду
Як голубка гуду, —
Сама собі пишаюся,
Що я вбрана іду.
Один каже: „попадя“,
Другий каже: „паня“.
Не могли мене пізнати, —
Так хороше вбрана.


Наша пані багата.

Наша пані багата,
В неї плахта рогата,
А в ушах сережки,
В подолках мережки.