Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/121

Ця сторінка вичитана

ніхто не знає, що воно за панночка така гарна. Почали радиться, як-би його довідаться? Царенко каже: „Хто мені скаже, що воно за панночка, я тому мішок золотих грошей даю!“ От допитувались-допитувались, радились-радились, — нічого! А у царевича був такий шут: він усе було з царевичем: оце чого зажуриться, — а звісно, вже доглядають, щоб царська дитина не журилася, — зараз на шута: „Гуляй!“ То він і розсмішить царенка. От шут і каже царенкові: — „А я, — каже, знаю, як її пізнать можна?“ — „А як?“ — каже царенко: — „кажи!“ — „А так“, — каже шут: — „туди, де вона стоїть, підлиймо смоли, то черевичок і пристане, а вона буде поспішати з церкви до-дому, то й не побачить, що черевички зостались у церкві.“ — От царедворці митнулись — ту-ж мить і зробили. Кінчилась одправа, дівчина пішла з церкви, а черевичок золотий і остався. Сіла і поїхала; дороге убрання поскидала, а своє рамя наділа, сіла, — дожидає з церкви.

От царенко так журиться, так журиться: що воно таке? Уже розпитуються по всьому царстві: хто золотий черевичок загубив? — Ніхто нічого не знає. От і посилає царь своїх совітчиків скрізь по царству, щоб знайшли її, та й годі! — „А не знайдете, — каже, — то ви мою дитину погубите, тоді й вам не животіть.“ — От ті царедворці ходять скрізь по городах, по селах — приміряють той золотий черевичок: на кого він прийдеться, та царенкові за жінку буде. Уже й по князях ходили і по панах, і по купцях — ні, та й годі: або малий, або великий! — От вони давай ще по мужиках…

Раз, ходили вони, ходили; приміряли, приміряли, — та так потомилися, що на-силу ноги волочуть. — „Де-б, кажуть, нам одпочить у холодку?“ — Коли глянуть — аж така хороша верба коло хати стоїть, а під вербою криничка; вони туди. Вийшла й баба з хати. Вони її розпитують: „Чи є в тебе, бабусю, дочка?“ — „Є, каже, є“. — „Одна, чи дві?“ - питають. — „Та є, — каже, — й друга, — не моя, а дідова, так то така нетіпаха, що гидко й глянуть!“ — „Ну, кажуть, ми примірятимем золотий черевичок“. — „Добре!“ — каже. Та на свою: — „Піди, доню, вмийся, одінься, ніжки помий“! — А дідову загнала аж на піч і невмиту і неодягнену: — „Сиди там, така-